Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

– Прокидайся, дитинко, твій час минув, – говорила Веста і торсала Гайю за плече, – вдома доспиш...

– Де Тешеб? – пробурмотіла та, насилу розліпивши повіки.

–  Його нема. І проводжати він тебе не буде.

– Чому?

– Це проти правил.

– То я  його більше не побачу? – злякано запитала дівчина,  підхоплюючись з ліжка.

– Не побачиш… О, ні! Тільки без істерик! – сказала Веста, дивлячись у перекошене від підступних ридань обличчя Гайї,  і сунула їй у рота заговорений корінь, вимочений у солодкому дурмані: – Ану швидко, розжуй гарненько і проковтни! Не бійся, він м'який, смачний!

Гайя підкорилася. 

Сік  подіяв миттєво. Гарячковий рум'янець злетів зі  її щік, серце заспокоїлося, забилося рівно.

– А тепер випий ось це… – Веста простягла їй склянку з апельсиновим соком, до якого було додано зілля.

Слухняно випивши до дна, Гайя закрутила вузлом розпатлане волосся і почала ретельно одягатися.

– Тобі нічого не потрібно? – запитала Веста, спостерігаючи за її байдужими зборами.

– А де сукня, в якій я сюди приїхала?

– Воно стало непридатним, порвалося, ти не пам'ятаєш?

Гайя пересмикнула плечима і натягла чоботи, рухаючись, наче в сні. Погляд  її тьмянів, зупинявся.

–  Я готова.

– А тепер слухай уважно та запам'ятай міцно: про те, що ти тут бачила і чула, про те, що з тобою сталося, ти ніколи й нікому не розкажеш! Ніколи нікому! Зрозуміла?

– Нікому й ніколи… – повторила Гайя, наче загіпнотизована.

Веста взяла її за руку і  повела коридорами до відкритої бійниці, де по інший бік стіни, висів у повітрі той самий чорний лімузин з тим же мерцем-водієм за кермом.

Звичайно, можна було б завершити ритуал урочисто, відправити гостю від парадних воріт з усіма церемоніями, але Веста вважала, що після багаторазового  порушених правил  –   усякі церемонії зайві.

Гайя сіла на заднє сидіння. Веста поклала їй на коліна футляр із кольє.

– Твій подарунок! –  І легенько помахала рукою на прощання.

Машина безшумно зірвалася з місця і полетіла геть. 

Гайя озирнулася на замок, що відступав за хмарну пелену, але нічого не відчула  –  в душі у неї було сонно і порожньо.

Вдома вона сунула футляр у руки матері і мовчки пройшла до своєї кімнати. 

Ніка  хотіла піти за дочкою, але Дейн утримав її за плече.

– Залиш… нехай осмислить…

Ніка машинально відчинила футляр і ахнула від захоплення.

– Ти тільки поглянь яка краса! Воно ж безцінне! 

– Так, кольє дивовижне, але краще його прибрати з очей... подалі від спогадів! – сказав Дейн.

– Ти правий. Вінок обраниці я теж сховала… Сподіваюся, вона не  стане його шукати.