Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

внутрішня сила. Скрізь уловлена була ця плавна закруглість ліній, властива природі, яку бачить тільки око художника-творця і яка виступає кутами в копіїста. Видно було, як усе, визбиране із зовнішнього світу, художник замкнув спершу в своїй душі і вже звідти, з душевного джерела, вилив його однією гармонійною, урочистою піснею. І стало ясно навіть недосвідченим, яка незмірна прірва лежить між твором і звичайною копією з природи. Майже неможливо було описати ту незвичайну тишу, яка мимоволі пойняла всіх, що стояли, втупивши очі в картину — ні шелесту, ні звуку; а картина тим часом щохвилини здавалася все вищою і вищою; ясніше й чудесніше відділялася від усього і вся перетворилася, нарешті, в єдину мить, плід злетілої з неба на художника мислі, мить, до якої все життя людське є тільки саме готування. Мимовільні сльози готові були покотитися по обличчях одвідувачів, що оточували картину. Здавалося, всі смаки, всі зухвалі, неправильні відхилення смаку злилися в якийсь безмовний гімн божественному творові. Непорушно, з відкритим ротом стояв Чартков перед картиною, і, нарешті, коли мало-помалу відвідувачі й знавці загомоніли й почали міркувати про достойність твору і коли, нарешті, звернулися до нього з просьбою висловити свою думку, він отямився; хотів прибрати байдужого, звичайного вигляду, хотів сказати звичайне, пошле міркування зачерствілих художників, на зразок: «Так, звичайно, правда, не можна заперечити таланту художника; є дещо; видно, що хотів він виразити щось; проте щодо головного…» І слідом за цим додати, розуміється, такі похвали, від яких не поздоровилося б усякому художникові. Хотів це зробити, та мова завмерла на устах його, сльози й ридання безладно вирвалися у відповідь, і він, як безумний, вибіг із зали.

З хвилину нерухомий і безтямний стояв він посеред своєї розкішної майстерні. Вся істота, все життя його було збуджене в одну мить, немовби молодість повернулась до нього, немовби згаслі іскри таланту спалахнули знову. З очей його раптом упала пов’язка. Боже! і згубити так без жалю найкращі роки своєї юності; знищити, погасити іскру вогню, що, можливо, жеврів у грудях, що, можливо, розвився б тепер у величі й красі, можливо, так само викликав би сльози здивовання та вдячності! І згубити все це, згубити без найменшого жалю! Здавалося, ніби в цю хвилину враз і раптом ожили в душі його ті напруження й пориви, які колись були йому знайомі. Він схопив пензель і наблизився до полотна. Піт напруження виступив на його обличчі; весь обернувся він на одно бажання і загорівся однією думкою: йому хотілося змалювати ангела-відступника. Ця ідея найбільш відповідала станові його душі. Та ба! Постаті його, пози, групи, думки лягали вимушено й безладно. Пензель його і уява занадто вже замкнулись в одну мірку, і безсилий порив переступити межі й кайдани, ним самим на себе накладені, уже віддавав неправильністю й помилкою. Він зневажив трудні, довгі сходи повільно збираних відомостей та перших основних законів майбутнього великого. Досада охопила його. Він звелів винести геть із своєї майстерні всі останні твори, всі бездушні модні картинки, всі портрети гусарів, дам і статських радників. Замкнувся сам один у своїй кімнаті, звелів нікого не пускати і весь поринув у роботу. Як терплячий юнак, як учень, сидів він за своєю працею. Та яке безжально-невдячне було все те, що виходило з-під його пензля! На кожному кроці його зупиняло незнання найпростіших стихій; простий, незначний механізм охолоджував весь порив і стояв неперехідним порогом для уяви. Пензель мимоволі звертався до завчених форм, руки складалися на один завчений манер, голова не сміла зробити незвичайного повороту, навіть самі складки одежі були завченими і не хотіли слухатися й драпіруватися на незнайомому положенні тіла. І він почував, він почував і бачив це сам!

«Та чи справді мав я талант? — сказав він нарешті, — чи не помилився я?» І, промовивши ці слова, він підійшов до давніших своїх творів, що робились колись так чисто, так некорисливо, там, у бідній хатині, на відлюдному Васильєвському острові, далеко від людей, розкоші та всяких примх. Він підійшов тепер до них і став пильно розглядати їх усі, і разом з ними почало вставати в його пам’яті все колишнє бідне життя його. «Так, — промовив він з розпачем, — я мав талант. Скрізь, на всьому видно його ознаки й сліди…»

Він став і враз затрусився всім тілом: очі його зустрілися з нерухомо втупленими на нього очима. Це був той надзвичайний портрет, що його він купив на Щукіному дворі. Весь час він був закритий, заставлений іншими картинами і зовсім випав у нього з думки. А тепер, як навмисне, коли було винесено всі модні портрети та картини, що наповняли майстерню, він виглянув наверх разом з іншими творами його молодості. Як пригадав він усю дивну його історію, як пригадав, що деяким чином він, цей дивний портрет, був причиною його переродження, що грошовий скарб, одержаний ним таким чудесним способом, породив у ньому всі суєтні спонуки, що загубили його талант — майже шаленство ладне було вдертися в його душу. Він тієї ж хвилини звелів винести геть ненависний портрет. Але душевне хвилювання від того не вгамувалося: всі почуття і вся істота були зрушені до дна, і він зазнав тієї страшної муки, що, як разючий виняток, з’являється інколи в природі, коли талант слабкий намагається виявити себе у великому, невідповідному для нього, розмірі і не може виявити себе, тієї муки, яка в юнакові породжує велике, але в людині, що перейшла за межу мрій, перетворюється на безплідну жадобу, тієї страшної муки, що робить людину здатною на жахливі злочинства, його опанувала страшна заздрість, заздрість аж до шаленства. Жовч проступала у нього на обличчі, коли він бачив твір, що мав на собі печать хисту. Він скреготав зубами і їв його очима василіска. В душі його відродився найпекельніший намір, який будь-коли плекала людина, і з шаленою силою кинувся він виконувати його. Він почав скуповувати все найкраще, що тільки створював живопис. Купивши картину за велику ціну, обережно приносив до своєї кімнати і з люттю тигра на неї накидався, рвав, шматував її, різав на клаптики і топтав ногами, супроводячи сміхом насолоди. Незчисленні багатства, зібрані ним, давали йому всі можливості задовольняти це пекельне бажання. Він порозв’язував усі свої золоті мішки і повідчиняв скрині. Ніколи жодне чудовисько неуцтва не знищило стільки прекрасних творів, скільки знищив цей лютий месник. На всіх аукціонах, де тільки показувався він, кожен заздалегідь зрікався думки придбати художній твір. Здавалося, ніби розгніване