Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

в шарлатне небо. На вході до будівлі на мене чекав охо­ронець із гасовим ліхтарем. Я рушив за ним крізь портики та арки до сходів, що спускалися в майстерню Ґауді. Увійшов до крипти, відчуваючи, як серце стукотить аж у скронях. Цілий парк фантастичних створінь хилитався в сутіні. У центрі майстерні чотири скелети звисали з-під скле­піння у такому собі зловісному балеті уроку анатомії. Під цим примарним сценічним механізмом я вгледів сивого чоловічка з найблакитнішими очима, які коли-небудь зустрічав, чий погляд бачив те, що інші можуть лише снити. Він відклав зошит, у якому щось креслив, і всміхнувся до мене. Це була дитяча, магічна й таємнича усмішка.

— Москардо, певно, сказав вам, що в мене не всі вдома й що я ніколи не говорю іспанською. Говорити — таки говорю, хоча тільки тоді, коли треба щось заперечити. А от англійською я й справді не розмовляю, а в суботу відпливаю до Нью-Йорка. Vostè sí que el parla l’anglès, oi, jove?[27]

Того вечора я відчув себе найщасливішою людиною у всесвіті, бо спілкувався з Ґауді, а він розділив зі мною свою вечерю: пригорщу горіхів та листя салату з оливковою олією.

— Чи ви знаєте, що таке хмарочоси?

За браком власного досвіду, я струсив порох з відомостей, що подали нам на факультеті про Чиказьку школу, алюмінієві каркаси та найсучасніший винахід — ліфт Отіса.

— Бридня, — обірвав мене Ґауді. — Хмарочос — це просто собор для людей, що, замість вірити в Бога, вірять у гроші.

Так я дізнався, що Ґауді дістав від одного магната пропозицію побудувати хмарочос посеред острова Мангеттен і що моїм завданням було виступити в ролі перекладача на зустрічі Ґауді із загадковим можновладцем, яка мала відбутися за кілька тижнів у готелі «Волдорф-Асторія». Три наступні дні я провів, замкнувшись у своїй кімнаті й переглядаючи, немов навіжений, граматики англійської мови. У п’ятницю, на світанку, ми сіли на потяг до Кале, де мали переплисти через Ла-Манш до Саутгемптона, а там зійти на борт «Лузітанії». Щойно ми опинилися на борту лайнера, Ґауді усамітнився у своїй каюті, засмучений ностальгією за рідною землею. Він не виходив аж до вечора наступного дня, коли я натрапив на нього на носі корабля, де він сидів, споглядаючи, як сонце спливає кров’ю на небокраї, розвогненому сапфіром і міддю. «Això sí que és arquitectura, feta de vapor i de llum. Si vol aprendre, ha d’estudiar la natura»[28]. Подорож перетворилася для мене на прискорений і променистий курс навчання. Щовечора ми походжали по палубі й розмовляли про плани та мрії, і навіть про життя. За браком іншого товариства й, мабуть, відчуваючи просто релігійне обожнювання, яке він викликав у мені, Ґауді обдаровував мене своєю дружбою й показав мені вже зроблені начерки свого хмарочоса — справжнього вагнерівського шпиля, який, утілений у життя, міг би стати найчудеснішим творінням, збудованим колись людською рукою. Від ідей Ґауді забивало подих, та, попри це, я не міг не помітити, що в його голосі не було ні пристрасті, ні інтересу, коли він пояснював цей проєкт. Увечері напередодні прибуття я насмілився поставити йому питання, що мучило мене, відколи ми знялися з якоря: чому він забажав ув’язатися в проєкт, що мав відняти в нього місяці чи й роки, далеко від рідної землі й насамперед від витвору, що перетворився на мету його життя? «De vegades, per fer l’obra de Déu cal la mà del dimoni»[29]. Тоді Ґауді зізнався мені, що, коли він погодиться звести оту вавилонську вежу в серці Мангеттена, його клієнт зобов’язувався покрити видатки на завершення Святого Сімейства. Досі пам’я­таю його слова: «Déu no té pressa, però jo no viuré per sempre…»[30].

Ми прибули до Нью-Йорка надвечір. Зловісний туман повзав поміж висоток Мангеттена — гігантського міста, що губило само себе, тікаючи під пурпуровим грозово-сірчастим небом. На причалі району Челсі на нас чекав чорний автомобіль, що повіз нас крізь похмурі каньйони до центру острова. З-поміж бруківки спіралями вилася вгору пара, а трамваї, авто й усілякі громохкі засоби пересування роями люто мчали крізь це місто пекельних вуликів, нагромаджених над історичними будинками. Ґауді похмуро споглядав це видовище. Шаблі кривавого світла з-під хмар пронизували місто, коли ми в’їхали на П’яту Авеню й угледіли обрис «Волдорф-Асторії» — такого собі мавзолею з мансард та веж, на попелищі яких за двадцять років височітиме Емпайр-Стейт-Білдінґ. Директор готелю вийшов нам назустріч, аби привітати особисто, і повідомив, що магнат прийме нас надвечір. Я шпарко перекладав, а Ґауді обмежувався покивуванням. Нас відвели до розкішного номера на сьомому поверсі, звідки можна було споглядати, як усе місто занурюється в сутінки.

Я дав носієві добрі чайові й у такий спосіб дізнався, що наш клієнт мешкав у розкішному номері на останньому поверсі й ніколи не виходив з готелю. Коли я спитав, що він за один і який на вигляд, розсильний відповів, що ніколи його не бачив, і дременув чимдуж. Коли надійшла година нашої зустрічі, Ґауді підвівся й сумно глянув на мене. Одягнутий у шарлатну уніформу ліфтер чекав на нас у кінці коридору. Поки ми їхали вгору, я помітив, що Ґауді бліднув, ледве здатний втримати в руках течку з ескізами.

Ми вийшли в оздоблений мармуром вестибюль, від якого вела довга галерея. Ліфтер зачинив двері за нашими спинами, і світло кабіни зникло углибині. І тоді я побачив полум’я свічки, що наближалося до нас по коридору. Її тримала струнка фігура, одягнута в біле. Довге чорне волосся облямовувало обличчя, блідіше за спомин, а на ньому — двоє блакитних очей, які встромлялися в саму душу. Двоє очей, таких самих, що і в Ґауді.

— Welcome to New York.

Нашим клієнтом виявилася жінка. Молода жінка бентежної краси, яку аж боляче було споглядати. Вікторіанський хроніст описав би її як ангела, та я не бачив нічого ангельського в її поставі. Рухи її були, наче в кішки; посмішка — немов у плазуна. Пані повела нас до зали, напівосвітленої свічками, що палали буремним сяйвом. Ми сіли. Ґауді почав показувати один за одним свої начерки, а я перекладав його пояснення. Годину чи вічність по тому пані встромила в мене погляд і, облизнувши кармінові губи, дала зрозуміти, що тут я мав залишити її віч-на-віч із Ґауді. Я скоса зиркнув на маестро. Ґауді незворушно кивнув.

Стримуючи мій інстинкт, я підкорився і ви­йшов до коридору, де вже розчинялися двері ліфта. Затримався на хвильку, аби озирнутися, й угледів, як пані схилялася над Ґауді, беручи — з безмежною ніжністю — його обличчя в долоні й цілуючи його в губи. Саме тоді ніби подих блискавки світнув у темряві, і мені на мить здалося, що поряд із Ґауді була не пані, а темна фігура мерця з великим чорним псом, що простягся біля її ніг. Останнє, що я побачив, перш ніж зачинилися двері ліфта, були сльози на облич­чі Ґауді, що палали, наче ядучі перлини. Повернувшись у номер, я простягся на ліжку, моя свідомість задихалася від нудоти, і я провалився в сон без сновидінь.

Коли перші промені торкнулися мого обличчя, я побіг до