Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

кімнати Ґауді. Ліжко було не розстеленим, не було й ознак перебування маестро. Я спустився до адміністрації спитати, чи хтось знає щось про нього. Швейцар сказав, що за годи­ну перед тим він бачив, як той вийшов і попрямував кудись угору по П’ятій Авеню, де його мало не збив трамвай. Не можучи собі цього пояснити, я одразу здогадався, де точно зможу його знайти. Я пробіг десять кварталів до собору Святого Патріка, ще порожнього о такій ранній годині.

З порога вгледів постать маестро, який укляк перед олтарем. Я підійшов і сів поряд. Мені здалося, що його обличчя постаріло на двадцять років за цю ніч, набувши отого відсутнього виразу, що буде притаманним йому до кінця його днів. Я запитав, хто була та жінка. Ґауді розгублено подивився на мене. І тоді зрозумів, що лише я бачив пані в білому, і хоча не насмілився навіть припустити, а що ж бачив сам Ґауді, усе одно був певен, що він бачив те саме. Того ж вечора ми сіли на зворотний рейс. Споглядали, як Нью-Йорк тане на небокраї, аж раптом Ґауді дістав течку зі своїми ескізами й пожбурив її за борт. Переляканий, я запитав, що ж тепер буде з коштами, необхідними для завершення робіт у Святому Сімействі. «Déu no té pressa i jo no puc pagar el preu que se’m demana»[31].

Під час подорожі я тисячу разів питав його, що ж то була за ціна і ким був клієнт, якого ми відвідали. І він тисячу разів утомлено посміхався мені, мовчки заперечливо хитаючи головою. Коли ми прибули до Барселони, моя функція перекладача вже не мала сенсу, але Ґауді запросив приходити до нього, коли я тільки схочу. Я повернувся до буденності факультету, де Москардо нетерпляче очікував, аби вивідати все у мене.

— Ми з’їздили до Манчестера подивитися на фабрику заклепок, але за три дні повернулися, бо Ґауді каже, що англійці їдять лише варену яловичину й зневажають Пресвяту Діву.

— Té collons.

Через деякий час, відвідуючи якось храм, я помітив на одному з фронтонів обличчя, тотожне обличчю пані в білому. Її постать, огорнута круговертю змій, скидалася на ангела з гострими крилами, осяйного й жорстокого. Ми з Ґауді ніколи не поверталися до розмови про те, що сталося в Нью-Йорку. Та подорож назавжди лишилася нашим секретом. З роками я став непоганим архітектором і завдяки рекомендації мого маестро дістав місце в майстерні Ектора Ґімара[32] в Парижі. Саме там, за двадцять років після тої ночі на Мангеттені, я й одержав звістку про смерть Ґауді. Я сів на перший же потяг до Барселони і якраз устиг побачити погребальний кортеж, що супроводжував його до могили в тій самій крипті, де ми й познайомилися. Того ж дня я надіслав Ґімарові прохання про звільнення. Надвечір я знов пройшов тою ж дорогою до Святого Сімейства, якою вирушив на мою першу зустріч із Ґауді. Місто вже продовжило побудову, і силует собору стримів у небі, всіяному зорями. Я заплющив очі й на хвилину зміг побачити його саме таким, яким у своїй уяві бачив його Ґауді. І тоді зрозумів, що присвячу моє життя продовженню справи маестро, свідомий того, що рано чи пізно мені доведеться передати справу іншим, а вони, своєю чергою, з часом зроб­лять те саме. Бо, хоча Бог і не квапиться, Ґауді, де б він там не перебував, і далі чекає.

Апокаліпсис за дві хвилини

День, коли скінчився світ, захопив мене зненацька на перехресті П’ятої та П’ятдесят сьомої вулиць; я саме дивився у свою мобілку. Рудоволоса дівчина зі сріблястими очима обернулася до мене й промовила:

— Чи ти відчув уже: що розумнішими стають мобілки, то дурнішими — люди?

Вона здавалася одною з дружин Дракули після спустошення якоїсь крамниці готичних товарів.

— Я чимось можу допомогти вам, панянко?

Вона відповіла, що світ наближається до свого кінця. Небесна Юридична Служба видала наказ про призупинення через неналежне функціонування; вона ж була грішним ангелом, посланим із підземного світу, аби докласти зусиль, щоб нещасні душі, як-от моя, організовано рушили до десятого кола пекла.

— А я гадав, що отам, унизу, є тільки дев’ять кіл, — заперечив їй.

— Нам довелося додати ще одне для тих, хто жив так, ніби думав, що житиме вічно.

Я ніколи не зважав занадто на препарати, що приймав, але досить було раз зазирнути в ці сріблясті очі, аби зрозуміти, що вона каже правду. Помітивши мою розгубленість, дівчина пові­домила, що, оскільки я не працював у фінансовому секторі, вона дозволяє мені три бажання, перш ніж Великий вибух здійснить перемотку і Всесвіт здетонує так, що знов перетвориться на горошину.

— Обирайте, добре подумавши.

Я трохи поміркував, а тоді виголосив:

— Хочу дізнатися про сенс життя, хочу взнати, де можна знайти найкраще у світі шоколадне морозиво, і хочу закохатися.

— Відповідь на два перші твої запитання одна­кова.

А щодо третього, то вона поклала на мої губи цілунок, що духмянів усією істиною світу й змусив мене забажати стати пристойною людиною. Ми пішли прогулятися на прощання парком, а потім сіли в ліфт, щоб піднятися на самісінький верх солідного готелю з готичними капітелями, що височів на протилежному боці вулиці, звідки побачили, як світ прямує до грандіозного кінця.

— Я кохаю тебе, — мовив я.

— Та знаю.

Ми стояли там, узявшись за руки, спогля­даючи, як всеохопна навала багряних туч затягує небеса, і тоді я заплакав, нарешті відчувши себе щасливим.

Літературно-художнє видання

Руїс Сафон Карлос

Туманне місто

Оповідання

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск О. В. Приходченко

Редактор І. М. Андрусяк

Художній редактор Ю. О. Дзекунова

Технічний редактор В. Г. Євлахов

Коректор О. В. Ушкалова

Підписано до друку 26.01.2022.

Формат 84х108/32. Друк офсетний.

Гарнітура «Petersburg». Ум. друк. арк. 10,08.

Наклад 4000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000

61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24

E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано у АТ «Харківська книжкова фабрика “Глобус”»

61011, м. Харків, вул. Різдвяна, 11.

Свідоцтво ДК № 7032