Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

довідку. Ну то й слава Богу, бо в тюрмах не дають ні першого, ні другого. Піддашшя було розміром з мою камеру, така собі кімнатка на висоті тундри дахів. «О, годиться», — сказав я. Правду кажучи, по трьох роках ув’язнення я вже не відчував запахів, а голоси, що долинали крізь мури, — то взагалі річ звична. Лаура приходила майже щоночі. Її холодна шкіра й туманний віддих були єдиним, що не обпі­кало того пекельного літа. На світанку Лаура мовчки зникала вниз по сходах. День я використовував, аби подрімати. Сусідам по сходах була притаманна ця сумирна люб’язність, яку породжують злидні. Я нарахував шість родин — усі з дітьми та старими, що тхнули сажею й перекопаною землею. Найбільше мені подобався пан Флор’ян, що мешкав саме піді мною й на замовлення розмальовував ляльок. Кілька тижнів я не виходив з будинку. Павуки заснували арабесками мої двері. Пані Луїса з третього поверху завжди приносила мені щось поїсти. Пан Флор’ян позичав старі часописи й викликав на двобій у доміно. Малеча на сходах просила погратися в хованки. Уперше в житті я почувався бажаним, майже дорогим гостем. Опівночі Лаура приносила мені свої дев’ятнадцять років, огорнуті білим шовком, і віддавалася, наче востан­нє. Я кохав її до світанку, висотуючи з її тіла те, що в мене вкрало життя. Потім я снив чорно-білими снами, що були, немов пси й грішники. Навіть таким покидькам життя, як я, вділяється дрібочка щастя в цьому світі. Те літо було моїм. Коли наприкінці серпня прийшли чиновники з міської ради, я подумав, що то поліція. Інженер, що займався знесенням старих будинків, сказав мені, що не має нічого проти самосельців, але, хоч йому й дуже прикро, вони мусять знес­ти будинок. «Тут, певно, якась помилка», — сказав я. Всі глави свого життя починалися з цієї фрази. Я побіг сходами вниз до кабінету адміністратора, щоб знайти Лауру. Там я знайшов тільки вішак та на пів долоні пилюки. Піднявся у квартиру пана Флор’яна. У темряві гнили п’ятдесят ляльок без очей. Обійшов увесь будинок у пошуках хоч би когось із мешканців. Мовчазні коридори тяглися, завалені непотребом та уламками. «Юначе, цей будинок виведено з експлуатації ще 1939 року, — поінформував мене інженер. — Бомба, що вбила самосельців, непоправно пошкодила всю структуру будівлі». Ми полаялися. Мабуть, я штовхнув його вниз по сходах. Цього разу суддя просто розкошував. Старі товариші зберегли за мною койку: «Та ти все одно завжди повертаєшся». Ернан, що працював у бібліотеці, знайшов газетну вирізку з повідомленням про бомбардування. На світлині тіла були вишикувані в соснових трунах, понівечені шрапнеллю, та все-таки впізнавані. По брущатці розплився кривавий саван. Лаура вдягнута в біле, руки схрещені на розпанаханих грудях. Минуло вже два роки, але в тюрмі живеш спогадами й від них же вмираєш. Охоронці думають, що вони дуже хитрі, та вона знає, як обдурити всі контролі. Її губи будять мене опівночі. Вона переказує мені вітання від пана Флор’яна та інших. «Ти мене завжди кохатимеш, правда ж?» — запитує моя Лаура. І я кажу їй, що так.

Ґауді на Мангеттені

По кількох роках, споглядаючи, як жалобний кортеж мого вчителя рухався по проспекту Ґрасія, я пригадав той рік, коли познайомився з Ґауді, і моя доля змінилася назавжди. Тої осені я прибув до Барселони, бажаючи вступити в школу архітектури. Моя мрія завоювати місто архітекторів залежала від стипендії, яка заледве покривала видатки на вступні процедури й кімнату в пансіоні на вулиці Кармен. На відміну від співучнів, убраних, як паничі, моя одіж обмежувалась успадкованим від батька чорним костюмом — п’ятьма розмірами ширшим і двома коротшим, ніж треба. У березні 1908 року мій куратор, пан Жауме Москардо, покликав мене до свого кабінету, аби оцінити мої успіхи і, підозрюю, мій жалюгідний вигляд.

— Мірандо, ви схожі на жебрака, — прорік він. — Воно, звичайно, вдівши жупан, ти ще не пан, та поміж архітекторів ведеться інакше. Якщо у вас сутужно з грошима, мабуть, я зможу допомогти вам. Тут серед професури подей­кують, ніби ви юнак тямущий. Скажіть-но, що ви знаєте про Ґауді?

«Ґауді». На саму тільки згадку про це ім’я мене дрижаки хапали. Я зростав, мріючи про його неймовірні склепіння, про його неоготичні стрімчаки та його футуристичний примітивізм. Ґауді й був причиною мого бажання стати архітектором, а моїм найбільшим прагненням, після того, звісно, щоб не вмерти від висна­ження протягом навчання, було змогти увібрати в себе хоч би тисячну частку диявольської математики, з якою архітектор з Реуса[22], цей сучасний Прометей, розраховував креслення своїх творінь.

— Я — найбільший його обожнювач, — тільки й зміг відповісти.

— Оцього я й боявся.

Я відчув у його голосі оту нотку поблажливості, з якою вже тоді зазвичай говорили про Ґауді. Скрізь лунали вже погребальні дзвони по тому, що дехто звик називати модернізмом, а інші — просто викликом доброму смакові. Нова гвардія снувала доктрину ощадливості, натякаючи, що оті барокові божевільні фасади, які з роками таки ж і створять обличчя міста, мали бути піддані публічному розп’яттю. Ґауді починав поставати в очах тої публіки божевільним безшлюбним відлюдьком, просвітленим, що зне­важає гроші (найнепростиміший з його гріхів), одержимим лише ідеєю побудови фантасмагоричного собору, в крипті якого він проводив більшу частину часу, одягнутий, ніби жебрак, снуючи плани, що кидали виклик геометрії, і переко­наний, що єдиним його клієнтом є Всевишній.

— Ґауді з’їхав з глузду, — повів далі Москардо. — Тепер він збирається розмістити статую Богородиці розміром із Родоського колоса на даху будинку Міла[23] посеред проспекту Ґрасія. Té collons[24]. Але божевільний чи ні — і нехай це лишиться між нами, — не було й ніколи не буде такого архітектора, як він.

— Я вважаю так само, — наважився промо­вити я.

— Ну, тоді ви розумієте, що не варто вам і пробувати стати його наслідувачем.

Поважний професор, певно, прочитав досаду в моєму погляді.

— Але ви можете принаймні стати його поміч­ником. Один із братів Льїмонів[25] казав, що Ґауді потребує кого-небудь, хто говорить англійською; не питайте мене, для чого. Хоча насправді йому треба перекладача з іспанської, бо оцей телепень відмовляється говорити інакше, окрім як каталонською, особливо коли його представляють міністрам та королівським донечкам і синочкам. Я зголосився підшукати кандидата. Ду лью іспік інґліч, Мірандо?

Я ковтнув слину й замолився до Макіавеллі — святого покровителя швидких рішень.

— А літел.

— Ну, тоді конґратулейксонс, і нехай вам пощастить устигнути покаятися перед зустріччю з Господом.

Того самого дня, надвечір, я вирушив до Храму Святого Сімейства, у крипті якого Ґауді мав майстерню. У ті роки Енсанче[26] закінчувався на рівні проспекту Святого Хуана. А далі розгорталося марево полів, фабрик та поодиноких будинків, що височіли, немов самотні вартові на візирних нитках майбутньої Барселони. Невдовзі в сутінках окреслилися шпилі апсиди храму — кинджали, спрямовані