Карлос Руїс Сафон - Туманне місто, Карлос Руїс Сафон

Представник міністерства покоївся тепер на мармуровій плиті в морзі П’ятого Району з іще одною усмішкою, утвореною ножем на горлі, подібною до тої, що закруглила життя ­генерал-лейтенанта Мануеля Хіменеса Сальгадо, осяйної зірки військового уряду Барселони, якому віщували блискучу кар’єру в столичних міністерствах. Отоді й покликали мене. Інформація в конверті описувала ситуації як «глибинну кризу». Санабрія, у термінології міністерства, вирішив діяти на власний розсуд і зв’язався з барселонським злочинним світом для вчинення такої собі особистої помсти над чільними урядовцями військового режиму. Ця підступна діяльність, ішлося далі в інформації, мала бути «припинена раз і назавжди за будь-яку ціну».

— Я чекав на тебе раніше, — прошепотів із сутінків голос мого наставника. Навіть у такі роки старий убивця був спроможний пересуватися в темряві з котячою вправністю своїх найкращих часів. Він посміхнувся мені.

— Ти маєш гарний вигляд, — сказав я.

Санабрія стенув плечима й указав у бік сцени, де саркофаг із лакованої деревини розкривався, наче квітка, оприявнюючи зірку вистави механічних ляльок — мадам Ізабель з її «Танцем опівнічного ангела». Рухи ляльки з людським виразом обличчя гіпнотизували. Ізабель, на світлистих мотузках, танцювала, літаючи над сценою, у такт нотам піаніста.

— Я завжди приходжу сюди по ночах, щоб побачити її, — прошепотів Санабрія.

— Вони не дозволять, аби це тривало, Роберто. Якщо не я, будуть інші.

— Та я це знаю. Я радію, що це будеш ти.

Ми спостерігали за танцем ляльки протягом кількох секунд, заполонені дивною красою її рухів.

— Хто рухає нитками? — запитав я.

Санабрія лише посміхнувся мені.

Ми залишили Театр тіней перед самим світанком. Рушили вниз по Рамблас до порту — цвинтаря щогл у тумані. Санабрія хотів востаннє побачити море, хоч би то й були лише чорні води, що дихали смородом, облизуючи сходинки причалу. Коли бурштинова смужка прорізалась на виднокраї, Санабрія кивнув, і ми попрямували до його кімнати, однієї з третьорозрядних мебльованих, яку він винаймав біля воріт Святої Матрони. Санабрія ніде не почувався певніше, ніж серед повій. Кімната була просто вологою й темною коміркою, без вікон, освітлена непевним мерехтінням лампочки без абажура. Затертий матрац був приставлений до стінки, і пара пляшок та брудних склянок доповнювала умеблювання.

— Одного дня прийдуть і по тебе, — сказав Санабрія.

Ми подивились один на одного мовчки, коли ж не стало вже потреби казати щось іще, я обійняв його. Від нього пахло старістю й утомою.

— Передай прощальне вітання Канделі.

Я зачинив двері й пішов геть по вузькому коридору з облупленими й вологими пліснявими стінами. За кілька секунд у коридорі розлігся постріл. Я почув, як тіло впало на підлогу, і поквапився вниз сходами. Якась стара повія зі сльозами на очах дивилася на мене з дверей, відчи­нених на сходовий майданчик поверхом нижче.

Кілька годин я вештався по злиденних вулицях міста й лише тоді повернувся до готелю. Коли проходив через вестибюль, адміністратор ледве підвів очі від столика. Я піднявся ліфтом на останній поверх і попрямував порожнім коридором, що закінчувався дверима мого номера. Запитав себе, чи повірить мені Кандела, якщо скажу їй, що дав Санабрії піти самому і що в ці хвилини наш старий друг плив на борту лайнера до надійного пункту призначення. Мабуть, як завжди, чиста брехня й була б схожа на правду. Я відчинив двері номера, не вмикаючи світла. Кандела розкинулася на ліжку, ще сплячи, перший проблиск зорі засвітився на її голому тілі. Я присів на краю ліжка й провів кінчиками пальців по її спині. Вона була холодна, мов паморозь. І аж тоді я збагнув, що те, що здалося мені тінню від її тіла, було кров’ю, що гвоздикою розтеклася по ліжку. Я повільно обернувся й побачив дуло револьвера, що блищало в сутінках, націлене в моє обличчя. Чорні окуляри кур’єра блищали на його обличчі, вкритому перлинами поту. Він посміхався.

— Пан міністр безмежно вдячний за ваше неоціненне співробітництво.

— Але не певний у моєму мовчанні.

— Тепер тяжкі часи. Батьківщина вимагає від нас великих жертв, друже мій.

Я накрив тіло Кандели простирадлом, окрашеним її кров’ю.

— Ви ніколи не називали мені вашого імені, — сказав я, повернувшись до нього спиною.

— Хорхе, — відповів кур’єр.

Я вмах обернувся; лезо кинджала було просто промінчиком світла у мене в пальцях. Удар розітнув йому черево просто посередині. Перший постріл із револьвера пробив мені ліву руку. Другий поцілив у шишку на одній з опор ліжка, яка розлетілася водоспадом димучих трісок. На ту хвилю лезо ножа, який так любив Санабрія, вже встигло розітнути горло кур’єра, що лежав тепер, захлинаючись кров’ю, його долоні, обтяг­нуті рукавичками, відчайдушно намагалися утримати голову на карку. Я витяг револьвер і вставив йому в рот.

— У мене немає друзів.

Того самого вечора я сів на зворотний потяг до Мадрида. Рука ще кривавилась; біль, скалка вогню, встромлена в пам’ять. А щодо іншого, то будь-хто сприйняв би мене за звичайну людину в сірому, одну з легіону сірих людей, підвішених на невидимих нитках, на тлі вкраденого сьогочасся. Сидячи самотньо в купе з револьвером у руці й задивившись у вікно, я спостерігав ту нескінченну чорну ніч, що лилася над безоднею скривавленої землі нашої країни. Лють Санабрії буде моєю, а шкіра Кандели — моїм світлом. Наскрізна рана в руці ніколи не перестане кривавити. Розгледівши в перших променях світанку безмежне плоскогір’я на під’їзді до Мадрида, я всміхнувся сам до себе. За кілька хвилин мої кроки загубляться в незглибимому міському лабіринті. Як завжди, мій наставник, навіть уже перебуваючи далеко звідси, вказав мені шлях. Я розумів, що газети, найпевніше, про мене не писатимуть, що в історичних книжках спробують поховати моє ім’я серед гасел і химер. Менше з тим. Що далі, то ставатиме більше нас, людей у сірому. Незабаром ми сидітимемо поряд із вами — у кафе, в автобусі, читаючи газету чи журнал. Довга ніч історії допіру розпочиналася.

Жінка з туману

Я ніколи не зізнався в цьому, але житло знайшов просто дивом. Лаура, цілунок якої був, неначе у танго, працювала секретаркою адміністратора винайму вторинного житла. Я познайомився з нею одної липневої ночі, коли небо палало імлою та відчаєм. Я спав просто на лавці одної з площ, коли мене розбудив доторк чиїхось губ. «Тобі потрібне житло?» Лаура повела мене до під’їзду. Будинок був одним із цих чистих тобі вертикальних мавзолеїв, що заворо­жують старе місто, — не будинок, а лабіринт із гаргулів та реставраційних латок і надбудов, на під’їзді якого була викарбувана дата — 1866. Майже навпомацки я пішов за нею вгору сходами. Від наших кроків будівля рипіла, наче старий корабель. Лаура не спитала в мене про жоден документ чи