Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 17

З центральної зали ми прямуємо до одного з не надто широких тунелів. Султан йде, а я відчуваю, що дихати мені важко. Тут повітря якесь важке, чи, що.

— Султане, мені погано, — видавлюю і хочу присісти.

Чоловік миттю опиняється біля мене. Забороняє мені це зробити, махаючи вказівним пальцем, і знову манить за собою.

В мене перед очима все пливе, але я плентаюся за ним. Не цілком розумію, що відбувається, бо в голові сильно паморочиться. Не знаю скільки ми пройшли, але я мружуся від різкого голубого світла. Мені здається, я чую якийсь шум схожий на шум лісу, спів пташок та віддалені людські голоси.

Кілька разів кліпаю, султан манить мене за собою. У мене ж таке відчуття, що от-от впаду. Але раптовий свіжий подих вітру, приводить мене до тями. Я жадібно набираю повні легені повітря, й прихиляюся до стіни. Віддихуюся. Відчуваю, яке чисте повітря мені доводиться вдихати. Скидається на те, що я потрапила в гори.

Віддихавшись, я оглядаюся. Попереду, просто у мурах фортеці, клубочиться густий дим з голубим відтінком.

Султан стоїть поряд й киває запитально.

— Я вже померла? — теж питаю я.

Старий султан лише посміхається, і заперечує моє запитання кивком голови. Через кілька хвилин знову манить мене за собою. Я ж іду, але відчуваю як ноги тремтять. Не знаю, чи це від хвилювання, чи від пережитої нестачі кисню.

Йду за султаном до того голубого диму і чую, як усі звуки, що я чула раніше, стають більш чіткішими.

Султан зупиняється, примружується, пильно дивлячись на мене. А тоді кивком голови, запрошує мене у той дим.

Я відчуваю як серце колотиться в навіженому ритмі. Мені страшно, і водночас хочеться заглянути за ту димову завісу, аби побачити, що там відбувається.

Султан вже до половини заховався у цьому диму. Тому мені не залишається нічого іншого, як йти за ним.

Несміло ступаю у густий дим. Дивуюся, бо він схожий на хмари, чи може густий туман. Але на моїх руках, обличчі і одязі не залишається вологи.

Йдемо з султаном отим димом напевно метрів десять, і ось він закінчується. Перед нами з’являється прозора завіса ніби з повітря, що мліє. Тут теж досить видно і ясно. Я кліпаю. Попереду бачу фортецю, коней, що пасуться. Людей у національному одязі та у турецьких старовинних одежах. Я захоплено спостерігаю за всім, а тоді переводжу погляд на султана.

— Це і є портал?

Він погоджуючись киває і на кілька секунд закриває очі.

— Там зараз XVII століття? І часи твого правління? — запитуючи вказую рукою вперед.

Чоловік знову ствердно киває.

— Сафін теж йшов через цей тунель? Він теж там? — Не можу втримати свою цікавість.

Султан хмуриться і не погоджуючись киває головою. Від цього напружуюся і я.

— То де ж він? Куди зник?

Чоловік вказує рукою вперед, на прозорий згусток повітря. Я вже нічого не можу збагнути.

— Султане, я не розумію?!! Якщо Сафін не йшов через цей портал, то як він опинився у твоєму часі? — великими очима дивлюся на чоловіка. Махмед мовчить, і я не сміло питаю. — Невже порталів у фортеці є більше?!!

Султан ствердно киває, а я важко зітхаю, і знову напружено цікавлюся.

— Скільки ж їх?

Чоловік показує мені два пальці. Тепер я розумію, що Сафін потрапив в той інший портал.

— Оксен живий? — напружено питаю. Відверто дивлюся на султана, і дуже боюся отримати негативну відповідь.

Султан теж відверто дивиться на мене, з хвилину, а тоді киває поглядом за мене. Я оглядаюся, на стіні палає текст. Беру телефон і швидко перекладаю його.

— Йому залишилося три дні. Якщо ти не допоможеш йому, він помре.

Я нервово ковтаю. З повним нерозумінням дивлюся на султана. Вже нічого не розумію.

— Як я можу допомогти йому? Чим? — обурююся, бо в душі закрадається недовіра до султана.

Чоловік же нічого не пояснюючи повертається, і робить крок у той прозорий згусток повітря. Оглянувшись манить мене за собою. Мені страшно. Я роблю кілька кроків, і зупиняюся перед самим отим згустком повітря. Султан уже з нього простягає мені руку, я вагаюся, боюся, але все ж не сміло тягнуся до нього рукою.

 Здригаюся від того, що гаряча сильна рука надто міцно стискає мою руку, і тягне мене у той потік повітря. Я здається, лише тепер розумію, що ще мить, і я опинюся у подвійній паралельній реальності. Починаю опиратися, але наші сили нерівні.

Страх сковує мою душу, коли я опиняюся у тому потоці повітря, поруч зі султаном.

— Відпусти мене! — налякано прошу. — Я ще не готова! — стараюся вирвати свою руку з міцної руки султана. — Ти ж дав мені час... Будь ласка! Дай мені хоча б іще цю ніч. Мені ж потрібно все зібрати, та владнати. А, то чутки містом підуть, що я пропала так само як і Сафін...

Султан відверто дивиться мені в очі. Мені здається, він немає наміру відпускати мене. Від цього вся тремчу, на очах виступають сльози, а я хрипким голосом шепочу.

— Будь ласка!

З полегшенням видихаю, коли султан відпускає мою руку. Я не гаючи ні секунди вискакую з потоку повітря, й одразу мчу через голубий дим. Дивуюся коли султан миттєво опиняється поруч. А на стіні загоряється текст.

Я перекладаю його і збентежено дивлюся на чоловіка. Він подарував мені одну ніч. А на завтрашній ранок, я маю бути у фортеці, і повинна бути готовою до того, що піду з ним у його час.

Я на мить зажмурюю міцно повіки. На наказ султана погоджуюся кивком голови. Виходу у мене все одно не має. Якщо я хочу все з’ясувати, то повинна йти за ним.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍