Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

будинку біля озера, а тоді дивляться у твої бланки податкової декларації — ти працюєш за копійки. Вони не вірять — думають, що ми їх намахуємо, прикриваємо цим якісь оборудки, — тому починають рознюхувати, шукати хоч щось іще. Вони просто не знають тебе так добре, як я».

Їй не вдалося пояснити Джералдові, що та робота для неї означає, або він не мав бажання слухати. Усе зводилося до того, що вчителювання, навіть на неповній ставці, напов­нювало її певною значущістю, і Джералд цього не розумів. Так само він не усвідомлював, що ця робота слугувала опорою для мосту з життям, яке Джессі вела до того, як познайомилася з ним на республіканській вечірці, коли на повну ставку працювала вчителькою англійської у Вотервілльській школі, була самодостатньою жінкою, сама заробляла собі на життя, її любили й поважали колеги і за нею ніхто не наглядав. Вона не мала змоги пояснити (або він не мав бажання слухати), наскільки сумною, розгубленою й непотрібною почуватиметься, якщо звільниться з тієї роботи, навіть якщо це просто відрядна робота на пів ставки.

Це відчуття втрати контролю — ймовірно, спричинене не лише рішенням не підписувати новий трудовий договір, а й нездатністю завагітніти — облишило думки Джессі десь через рік, але так ніколи й не покинуло найглибші зони душі. Іноді вона здавалася самій собі ходячим кліше: молода вчителька виходить заміж за успішного адвоката, ім’я якого вже в юному (з професійної точки зору) віці тридцяти опиняється в назві компанії. Ця молода (ну, відносно молода) жінка зрештою ступає у вестибюль палацу з головоломками, що має назву «середній вік», роззирається й усвідомлює, що зненацька залишилася зовсім сама — без роботи, без дітей і з чоловіком, що майже цілком зосере­джений (не хотілося б сказати «зациклений», це було б точно, але негарно) на підйомі легендарними щаблями успіху.

Ця жінка, яку прямо на наступному повороті дороги запопадає сороковник, вона саме з тих, що втрапляють у халепи з наркотиками, алкоголем чи іншим чоловіком. Зазвичай молодшим. З цією молодою (ну… колись молодою) жінкою нічого цього не трапилося, але Джессі все одно лякала маса вільного часу, який у неї з’явився: на садівництво, на походи в супермаркет, на заняття (живопис, скульптура, поезія… і вона могла б крутити інтрижку з чоловіком, який навчав її поезії, якби захотіла, а вона майже захотіла). Був також час на те, щоб трішки попрацювати над собою, що й привело до її знайомства з Норою. Проте жодне з тих занять не дарувало того відчуття, яке вона мала зараз, коли втома й болі були медалями за відвагу, а сонливість — справедливою винаго­родою… своєрідна версія «перерви на “Міллер”» для прикутих наручниками жіночок, якщо так можна висловитися.

«Слухай, Джесс, те, як ти здобула воду, було круто».

Ще один НЛО, але цього разу Джессі не зважала. Головне, що Рут поки мовчить. Рут цікава, але вона втомлює.

«Багато людей навіть не дістали б ту склянку, — продов­жила її НЛО-фанатка, — а зробити з листочка соломинку… королівський хід. Тому не соромся й пишайся собою. Маєш право. І подрімати трішки також маєш право».

«Але собака», — нерішуче висловилася Господинька.

«Собака тебе жоднісіньким чином не турбуватиме… і ти знаєш чому».

Так. Причина, чому собака її не турбуватиме, лежить поруч на підлозі спальні. Джералд перетворився на тінь серед тіней, за що Джессі була вдячна. Зовні знову здійнявся вітер. Звук його сичання поміж соснами заспокоював, заколисував. Джессі склепила очі.

«Тільки стережися того, що тобі сниться! — з раптовою тривогою крикнула їй Господинька, але її голос був десь дале­ко й не дуже переконував. Проте він усе одно спробував знову: — Джессі, стережися того, що снитиметься! Я серйозно!»

Так, звісно, вона серйозно. Господинька завжди все каже серйозно, а це означає, що часто вона втомлює людей навколо.

«Що б мені не снилося, — подумала Джессі — це принаймні не буде спрага. За останні років десять мені не щастило на багацько чистих перемог — здебільшого була лише низка непевних партизанських сутичок, — але те, як я здобула ту склянку води, може вважатися чистою перемогою. Правда?»

«Так, — погодився голос НЛО. Він трішки скидався на чоловічий, і Джессі почала сонно замислюватися, чи це раптом не голос брата, Вілла… Вілла, коли він був дитиною, ще в шістдесятих. — Безперечно. Абсолютна перемога».

Через п’ять хвилин Джессі вже солодко спала. Руки були підняті й розведені в’ялими рисками літери V, зап’ястки м’яко звисали з наручників, прикутих до стовпчиків ліжка, голова лягла на праве плече (не таке болюче), з рота вилинало довге повільне сопіння. У якийсь момент — коли вже давно запала темрява, а на сході вигулькнула біла кірочка місяця — в одвірку знову з’явився собака.

Як і Джессі, тепер, удовольнивши найнагальнішу потребу, він почувався спокійнішим, гуркіт у шлунку вдалося більш-менш утихомирити. Він довго дивився на неї, піднявши морду й настовбурчивши вухо, намагаючись вирішити, чи дійсно вона спить, чи лише вдає. Пес вирішив (здебільшого послуговуючись нюхом — піт уже висихав, у повітрі зовсім не відчувалося тріскучого озонового духу адреналіну), що вона таки спить. Цього разу стусанів і криків не буде — якщо він діятиме обережно й не розбудить її.

Собака м’яко підібрався до купини м’яса посеред підлоги. Хоча голод зараз був не такий сильний, м’ясо пахло краще, ніж до того. Це тому, що його перша сьогоднішня страва значно вплинула на те, щоб розбити давнє вроджене табу стосовно вживання такого виду м’яса, хоча собака цього не знав і таким не переймався.

Він опустив голову, спершу з усією делікатністю гурмана втягуючи вже привабливий запах мертвого адвоката, а тоді ніжно зімкнув зуби на Джералдовій нижній губі. Тварина потягла, повільно посилюючи тиск, відтягуючи плоть. Джералд став виглядати так, наче монструозним чином відкопилив губу. Губа нарешті відірвалася, залишаючи відкритим великий мертвий вищир нижніх зубів. Собака за один раз проковтнув невеличкий делікатес і облизався. Він знову замахав хвостом, цього разу повільними вдоволеними півколами. Високо на стелі танцювали дві цяточки світла — то місячне сяйво відбивалося від пломб у двох Джералдових нижніх молярах. Ці пломби поставили лише два тижні тому, і вони досі були свіжі й блискучі, наче щойно відчеканені четвертаки.

Собака вдруге облизав морду, з любов’ю споглядаючи Джералда. Тоді витяг шию вперед, ледь не так само, як робила Джессі, коли тяглася соломинкою до склянки. Собака обнюхав Джералдове обличчя, але не просто обнюхав. Він пустив ніс на якусь своєрідну нюхову екскурсію, спершу пробуючи слабкий підлоговий аромат коричневого воску, захованого глибоко в лівому вусі мертвого господаря, тоді суміш запахів поту й шампуню «Прелл» на лінії волосся, а далі різкий чарівно гіркуватий дух сукровиці в Джералда на маківці. Особливо довго він вивчав Джералдів ніс, подряпаною, брудною, та попри це не менш чутливою мордою проводячи ретельне дослідження тих безприпливних каналів. Знову з’явилося певне відчуття обжерливості, ніби собака обирає серед багатьох скарбів. Зрештою він занурив гострі зуби глибоко в Джералдову ліву щоку, зімкнув їх і потягнув.

Очі Джессі на ліжку вже почали шпарко рухатися з боку в бік під повіками, а тепер вона ще й застогнала — високим тремтячим звуком,