Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

Рут. — Я знаю. Щось чи хтось усередині тебе намагається пхати патики в колеса, і я знаю, що це щось іноді використовує мій голос (воно чудовий черевомовець, без сумніву), але це не я. Я любила тебе тоді, люблю й тепер. Саме тому намагалася тримати контакт якомога довше… бо я тебе люблю. І, мабуть, ще тому, що круті баби мають триматися разом».

Джессі легенько всміхнулася, чи принаймні спробувала це зробити, навколо імпровізованої соломинки.

«А тепер давай, Джессі, не здавайся».

Джессі ще трохи зачекала, але більше голоси не озивалися. Рут зникла, принаймні тимчасово. Вона розплющила очі, тоді повільно нахилила голову вперед, стримлячи з рота скрученою карткою, наче це Рузвельтів мундштук.

«Господи, молю тебе… нехай це спрацює».

Імпровізована соломинка занурилась у воду. Джессі заплющила очі й потягла. Спочатку нічого не змінилось, і в голові запанувало чисте розчарування. А тоді рот наповнила вода, прохолодна, солодка і, о так, дивуючи її до якогось екстазу. Вона б заплакала від вдячності, якби рот не був так напружено відкопилений навколо кінчика скрученої картки для передплати. У такій ситуації Джессі мог­ла лише гугняво дудніти носом.

Джессі проковтнула воду, насолоджуючись тим, як та, наче рідкий сатин, огортає горло, тоді потягла ще. Вона зробила це палко й бездумно, наче голодне теля, що присмокталося до материної дійки. Соломинка була далеко не ідеальна, дарувала лише сьорбки, чавкання й струмки рідини, а не рівний потік, і більша частина води, яку Джессі всмоктувала в трубку, проливалася з неідеального ложа й через криві згини. На певному рівні Джессі це розуміла, чула, як вода дощем капотить на покривало, але вдячний розум усе одно ревно вірив, що її соломинка — найкращий винахід із будь-коли створених жінками, і в ту мить вода зі склянки чоловіка була апогеєм цілого її життя.

«Джесс, усе не пий — прибережи на потім».

Вона не знала, яка з її фантомних компаньйонок заговорила цього разу, але це й не важило. Порада була чудова, але діяла вона так само, як сказати вісімнадцятирічному хлопчакові, напівздурілому від пів року інтенсивного петингу, що не має значення, якщо дівчина нарешті сама цього хоче, — якщо в нього немає гумки, треба почекати. Джессі відкривала для себе, що іноді неможливо діяти за порадами розуму, наскільки б добрими ті не були. Іноді тіло бере гору й відкидає всі добрі поради геть. Також вона відкривала для себе інше: коли віддаєшся цим простим фізичним потребам, отримуєш невимовне полегшення.

Джессі продовжила тягти воду через скручену картку, нахиливши склянку так, щоб поверхня води торкалася кінця промоклої фіолетової безформності, певним чином усвідомлюючи, що картка протікає як немилосердна і це божевілля, потрібно припинити й почекати, щоб вона просохла, але Джессі не припиняла.

Зрештою зупинило її усвідомлення, що вона втягує лише повітря і це триває вже кілька секунд. У склянці ще була вода, але кінчик імпровізованої соломинки вже її не торкався. Покривало під скрученою карткою було темне від вологи.

«Але я можу допити те, що залишилося. Можу. Якщо трішки далі викручу руку в тому неприродному напрямку, як тоді, коли треба було схопити цю жалюгідну склянку, і, думаю, якщо ще трохи витягну шию, я досьорбаю ті залишки води. Думаю? Знаю».

Вона дійсно це знала і пізніше перевірить цю думку, але наразі білі комірці на останньому поверсі — ті, в яких усі гарні думки, — знову вирвали контроль у поденників і голів профспілок, що керують безпосередньо машинерією: заколот скінчився. Спрага була далеко не втамована, але горло припинило пульсувати, і загалом Джессі почувалася набагато краще… фізично і психологічно. Думки стали гострішими, а погляд ледь яскравішим.

Джессі зрозуміла: вона рада, що залишила решту води в склянці. Два ковтки через нещільну соломинку, мабуть, не вплинуть на те, що вона прикута до ліжка, і не допоможуть самотужки вибратися з цього лайна — тим більше розв’язати питання життя і смерті, — але ті останні ковтки можуть зайняти її розум, коли і якщо він спробує повернутися до своїх патологічних планів. Зрештою, надходить ніч, її чоловік лежить поруч мертвий, і, здається, тут вона й заночує.

Не дуже приємна картинка, особливо якщо додати ще голодного пса-приблуду, який ночує з нею, але Джессі усвідомила, що все одно їй хочеться спати. Вона спробувала вигадати причини, щоб боротися з дедалі сильнішою сон­ливістю, але хороших не трапилося. Навіть те, що вона прокинеться з затерплими до ліктів руками, здавалося несуттєвим. Просто поворушить ними, і кров знову жваво запульсує. Буде не дуже приємно, але Джессі не сумнівалася, що зможе це зробити.

«А ще під час сну тобі може щось спасти на думку, дорогенька, — сказала Господинька Берлінґейм. — У книжках завжди так».

— Тобі, може, й спаде, — сказала Джессі. — Поки що найкращу ідею придумала ти.

Вона лягла, лопатками підтискаючи подушку якомога ближче до узголів’я ліжка. Плечі боліли, руки (особливо ліва) пульсували, а м’язи живота досі тріпотіли від напруження, необхідного, щоб витягти тіло й пити через соломинку… але все одно Джессі почувалася дивним чином задоволеною. У мирі з собою.

«Задоволеною? Як ти можеш бути задоволеною? Джессі, у тебе ж чоловік помер, і ти до цього доклалась. І припустімо, що тебе таки знайдуть. Припустімо, врятують. Ти подумала, як ця ситуація виглядатиме для тих людей? Як на те пішло, що про це все подумає констебль Тіґарден? Як гадаєш, скільки часу він роздумуватиме, перш ніж викликати поліцію штату? Тридцять секунд? Сорок, може? Тут, у сільській місцевості, вони думають не так швидко, правда, тож, мабуть, це забере цілих дві хвилини».

З цим усім Джессі сперечатися не могла. Це все правда.

«Тоді як же ти почуваєшся задоволеною, Джессі? Як взагалі теоретично ти можеш бути задоволена тим, що зараз висить у тебе над головою?»

Джессі не знала, але все одно так почувалася. Відчуття спокою було глибоке, наче пуховий матрац уночі, коли з північного заходу хурделить сповнений сльоти березневий вітровій, і тепле, наче гусяча перина на тому ж матраці. Вона підозрювала, що здебільшого ці відчуття походять із суто фізичних причин: якщо ти відчуваєш достатню спрагу, то можеш зловити добрячий кайф навіть від пів склянки води.

Але був також і психологічний бік. Десять років тому вона неохоче звільнилася з посади запасної вчительки, зрештою скорившись тиску Джералдової стійкої (хоча, мабуть, слово «безжальної» насправді підходить більше) логіки. На той час він заробляв близько сотні тисяч доларів на рік. Порівняно з цим її п’ять-сім тисяч здавалися сущим дріб’яз­ком. По факту це спричиняло справжню рахубу в період сплати податків, коли більшу частину її заробітку Служба внутрішніх доходів забирала, а тоді лізла обнюхувати їхню фінансову документацію, загадуючись, де ж решта.

Коли Джессі поскаржилася на цю їхню підозрілу поведінку, Джералд глянув на неї очима, в яких поєднувалися любов і роздратування. Це був ще не зовсім вираз штибу «чого ви, баби, такі дурні?», який він почне використовувати регулярно років за п’ять-шість, але близько до того.

— Вони бачать, скільки я заробляю, — пояснив він їй, — бачать дві великі німецькі машини в гаражі, переглядають фотографії