Стівен Кінг - Джералдова гра, Стівен Кінг

Собака миттю підняв голову, а тіло водночас опустилося до інстинктивної раболіпської пози страху і провини. Довго це не протривало. Пес уже почав сприймати цю купу м’яса як особисту комору, за яку, якщо доведеться, він боротиметься — і, мабуть, помре. Крім того, цей звук долинув лише від суки-господаря, а тепер собака був певний, що вона зовсім безсила.

Він опустив голову, знову вчепився в щоку Джералда Берлінґейма й шарпнув назад, різко розмахуючи мордою врізнобіч. Довга смуга щоки мерця відірвалася зі звуком, з яким обв’язувальну стрічку висмикують із мотка. Тепер Джералд світився страшною й хижою усмішкою людини, яка щойно зірвала стріт-флеш у покері з високими ставками.

Джессі знову застогнала, а тоді крізь сон видала потік нерозбірливих гортанних звуків. Собака знову зиркнув на неї. Він був певен, що вона не зможе встати з ліжка й щось йому зробити, але ті звуки все одно змушували нервуватися. Старе табу зблякло, але не зникло. Крім того, голод свій він уже сповна вдовольнив, зараз він не їв, а перекушував. Тварина обернулася й чкурнула з кімнати. Більша частина Джералдової лівої щоки звисала з пащі, наче скальп немовляти.

11

14 серпня 1965 року — приблизно два роки від дня, коли згасло сонце. День народження Вілла. Увесь день він ходить і урочисто заявляє всім навколо, що прожив по року на кожний інінг у бейсболі. Джессі не може зрозуміти, чому для її брата це настільки важливо, але, очевидно, так є, і вона вирішує, що як Вілл хоче порівнювати своє життя з бейсбольним матчем, це цілком нормально.

Протягом певного часу все, що відбувається на вечірці з нагоди дня народження її молодшого брата, цілком нормально. Так, на електрофоні грає Марвін Ґей, але це не та погана, небезпечна пісня. «Себе я пошаную, — співає Марвін глумливо-погрозливо. — І від тебе почухраю… ма-лааа». По правді, досить мила пісня, та й цей день, принаймні поки що, навіть кращий, ніж нормальний. Словами двоюрідної тітки Кетрін, «ліпшіше не буває». Навіть тато так думає, хоча спочатку він не був у захваті від ідеї повернутись у Фалмут на Віллів день народження, коли йому це запропонували. Джессі почула, як він сказав: «Думаю, зрештою, ідея виявилася непоганою» — її мамі, а від цього стало добре їй, бо саме вона, Джессі Мейгут, донька Тома й Саллі, сестра Вілла й Медді, мати нікого, це запропонувала. Саме тому він тут, а не в Сансет-Трейлз.

Сансет-Трейлз — це сімейна резиденція (після трьох поколінь безладного розширення родини вона стала досить великою, щоб зватися комплексом) на північному березі озера Дарк-Скор. Цього року вони зламали традиційні дев’ять тижнів усамітнення там, оскільки Вілл хоче — принаймні раз, сказав він мамі й татові з інто­націями благородно стражденного старого вельможі, який знає, що невдовзі не зможе обманювати стару з косою, — влаштувати день народження не лише з сім’єю, а й з друзями.

Спершу Том Мейгут цю ідею ветує. Він біржовий мак­лер, що ділить час між Бостоном і Портлендом та роками розповідає сім’ї, щоб не вірили в усю ту пропаганду, ніби чоловіки, які ходять на роботу в краватках і сорочках із білими комірцями, весь день байдикують: чи то базікають біля кулера, чи то надиктовують запрошення на ланч гарним білявкам з відділу стенографісток.

— Жоден голодрабий фермер округу Арýстук не гарує над своєю картоплею більше, ніж працюю я, — часто каже він їм. — Встигати за ринком нелегко, і це дуже гламурна робота, що б ви там не чули на противагу.

Правда полягає в тому, що ніхто з них нічого особливо й не чув на противагу. Усі вони (певно, включно з дружиною, хоча Саллі ніколи б у цьому не зізналася) думають, що його робота нудніша, ніж осляче лайно, і лише Медді бодай слабко розуміє, чим же батько займається.

Том наполягає, що йому потрібен цей час на озері, щоб відновитися від стресів на роботі, і що в майбутньому в його сина ще буде вдосталь днів народження з друзями. Віллу ж лише дев’ять, а не дев’яносто.

— І крім того, — додає Том, — дні народження з друзяками насправді не такі вже й веселі, доки ви ще не можете собі дозволити розпити барильце-два пивка.

Тож Віллів запит на те, щоб відсвяткувати його день народження у звичному сімейному домі на узбережжі, мабуть, не задовольнили б, якби не раптова підтримка цього плану з боку Джессі (і для Вілла це тим більше несподівано, бо Джессі на три роки старша і частенько він не впевнений, чи вона взагалі пам’ятає, що має брата). Після її першої солодкоголосої пропозиції, мовляв, можливо, було б весело повернутися додому — звісно, лише на два-три дні — і провести вечірку в саду, з крокетом, бадмінтоном, барбекю і японськими ліхтариками в присмерку, Том ставиться до цієї думки вже тепліше. Він із тих чоловіків, які вважають себе «вольовими засранцями» і яких інші часто називають «впертими цапами». Що б із цього ви не вибрали, Том завжди був твердим, коли впирався ногою… і випинав щелепу.

Коли йдеться про те, щоб зрушити його — змусити передумати, — молодшій доньці завжди щастить більше, ніж усім іншим разом узятим. Джессі постійно знаходить шлях до батькового розуму через якусь бійницю чи таємний прохід, куди не можуть дістатися інші члени сім’ї. Саллі вважає — з певною часткою слушності, — що їхня середульша дитина завжди була Томовою улюбленицею і Том дурить себе, не вірячи в те, що інші й так знають. Медді з Віллом бачать це простіше. Вони вважають що Джессі підлизується до батька, а він страшенно її розпещує.

— Якби тато побачив, що Джессі курить, — казав Вілл старшій сестрі рік тому, після того як Медді влаштували домашній арешт за таке ж порушення, — він би їй, певно, ще й запальничку купив.

Медді засміялася, погодилася та обійняла брата. Ні вони, ні їхня мати не мали жодного уявлення про таємницю, що купою гнилого м’яса лежить між Томом Мейгутом і його молодшою донькою.

Сама Джессі вважає, що просто підтримує ідею братика, заступається за нього. Джессі не має поняття, принаймні на поверхні розуму, наскільки ж почала ненавидіти Сансет-Трейлз і наскільки хоче звідти забратися. Також вона зненавиділа озеро, яке колись так палко любила, а особливо його слабкий безбарвний запах мінералів. До 1965 року вона навіть не зможе там плавати, і в найспекотніші дні також. Вона знає, що мама думає, ніби це через її форми (Джессі рано почала розквітати, як і сама Саллі, і у дванадцять років уже майже повністю мала фігуру жінки, якою стане), але це не через форми. Джессі звикла до цього і знає, що в будь-якому зі старих вицвілих купальників «Джентзен», яких у неї два, вона далеко не пін-ап модель із «Плейбоя». Ні, річ не в грудях, не в стегнах, не в дупі. Це все той запах.

Які б причини й мотиви не вихорилися під поверхнею, старший командир сім’ї Мейгут зрештою схвалив запит Вілла. Учора вони повернулися на узбережжя, завбачливо, щоб у Саллі (якій охоче допомогли обидві доньки) був час підготувати все до вечірки. І зараз