Tadelia Ross - Реліквія, Tadelia Ross

Розділ 14

— Ні! - вона рукою спинила Едвіна перегородивши йому дорогу. - Ми туди не підемо отак. Може мені взагалі піти одній?! - Емі задумалася над варіантами розвитку подій. Вона нахилила голову ліворуч, а її очі блукали довкола намагаючись уявити наслідки усіх варіантів по черзі. 

— Емілі, ти не можеш піти сама. Це за-бо-ро-не-но! - чоловік прибрав її руку від себе та обернувся до неї. Вона лишень шумно видихнула та поглянула на нього. 

— Я тут думаю, як нам краще вчинити, бо коли зайдемо в цей будинок наврядчи зможемо його покинути. - вона тримала себе в руках, але роздратування на її обличчі зчитати можна було, руки склала руки в замок. - Якщо те, що розказали очевидці правда, то цей дух, яким одержимий власник дуже сильний. - вона махнула рукою в сторону будинку. - А ще я впевнена, що він там не сам. Тож, зараз не заважай і дай мені кілька хвилин подумати, як діяти. А як маєш ідеї, то кажи. - вона уважно дивилася на нього з викликом.

— Ем... Просто зайдемо і зробимо те, що вже запланували. - він знизав плечима, махнув рукою на будівлю та трохи опустив брови не розуміючи нащо ще про щось думати.

— Яке ж ти наївне. - вона похитала головою в сторони. - Іноді щось може піти шкереберть, і тоді все буде не так вже й просто. Тому... дай мені кілька хвилин.  

       Вона розвернулася спиною до будинку та стала боком до чоловіка, заплющила очі та взялася своїми пальцями за скроні, потираючи їх і концентруючись на своїх думках. За кілька секунд вона підняла праву руку і вказівним пальцем показала в гору різко розплющивши очі від осяяння. Дівчина мала нову ідею, яка забезпечувала їй успіх в цій справі, якщо щось піде не за планом.

       Чоловік лише мовчки споглядав за цим дійство з легкою посмішкою переминаючи в руках браслет такий же, як у Емілі для захисту від негативного впливу. 

        Похмуро було на вулиці, ще більш похмуро навколо будинку, куди їм треба було увійти. Будинок був двоповерховий та нагадував маєток, бо мав аж занадто велику площу. Він був повністю білий, але мав чорні візерунки у вигляді людських черепів, які обвивали змії. Моторошна атмосфера все ж давала про себе знати. 

        Вони повільно йшли до будинку. Двері там були відчинені, занепокоєння все ж не покидало обох. Емілі чітко відчула присутність декількох злих духів, коли вони стояли на ґанку. 

— Щось тут зовсім не так, як казали ті люди. 

— Що ти маєш на увазі? - вони зустрілися поглядами.

— Він тут не один. Можливо їх було кілька, але інші не знайшли собі тіла, тому чоловік один, а злих духів більше. - вона помітно нервувала та перевела погляд на відчинені двері. 

— Тоді треба спочатку сповістити ін... - вони почули кроки за дверима і перед ними з'явився чоловік. Темна шкіра, блакитні очі та два злих духи по обидва боки від нього.  

— Чого ж ви не заходите, якщо вже прийшли? - він зло усміхнувся та показав рукою, щоб проходили. - До мене часто навідуються. Усім подобається ця атмосфера таємничості. 

— Де всі ті люди, що приходили до вас? - дівчина виявила сміливість поставити питання чоловіку.

— Вони в одній з кімнат цього неймовірного маєтку. Усі стали на шлях, який врятував їх життя та надав нового сенсу. - він махав руками та усміхався наче божевільний. Хоча... він і був божевільним.

— Це ви так завуальовано сказали про смерть? - Едвін зробив кілька кроків, щоб закрити дівчину і готуючись захищати її. Вона ж знала вже відповідь на своє питання.

— А ви розумна, юна леді! Як вас звати? - він нахилився, щоб побачити її за чоловіком, який закрив.

— Вам варто знати лише те, що сьогодні ви зникнете... усі. - Едвін сказав це дивлячись прямо в очі одержимому. Його обличчя нахмурене, він злий та попереджає, що дівчину він не дасть скривдити. Сміх темношкірого лише спантеличив їх.

— Ви не перші, хто хотів цього, але як бачите не вийшло. 

— Всьому свій час, пане! - дівчина сказала це та відійшла від Едвіна. Вона побачила, як духи шепчуть йому щось на вухо та примружила очі насторожуючись.

— Вони сказали ви ідеально підходите, тож ви сьогодні не помрете. Взяти їх! - він крикнув та сутності стрімголов ринулися до чоловіка та дівчини.

       Емілі встигла поставити захисний щит із золотої енергії, що не дав проходу злим духам в інше крило маєтку. Дівчина та чоловік бігли по коридору та біля сходів на другий поверх зупинилися почувши шорох з другого поверху. Вони йшли тихо та повільно. 

       На другому поверсі була велика кімната з коробками, які містили старі речі та маленька кімната з ліжком. Посеред кімнати стояла старовинна вишукана шафа з дзеркалами на дверях. Увагу привертало те, що в дзеркалі не було відображення. Там виднівся інший вимір... вимір тої самої снігової королеви. Вона дивилася на Емі та намагалася, щось сказати. Едвін пішов у маленьку кімнату. Там наче нікого не було, але... позаду нього почувся голос.

— Хто ви такий? ‐ твердо, впевнено та без краплі вагань сказала дівчинка років десяти. Сироти пройшлися тілом чоловіка і він повільно обернувся на дівчинку.

— Я Едвін. - він підняв руки до гори та зробив крок назад.

— А вона? - дівчинка показала рукою на Емілі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍