Робін Хобб - Королівський убивця

завжди мене переслідував і принижував. Був то вчинок хлопця, який ставав мужчиною і робив те, що присягнувся робити багато років тому, ще до того, як збагнув ціну цієї присяги. Ціною було моє здорове молоде тіло, яке я так довго вважав самозрозумілим.

Здолавши змову Регала, я довго пролежав хворим у Гірському королівстві. Та ось настав ранок, коли я прокинувся і повірив, що моя затяжна хвороба нарешті закінчилася. Барріч вирішив, що я достатньо відновив сили, аби розпочати тривалу подорож додому, до Шести герцогств. Принцеса Кеттрікен та її почет виїхали до Оленячого замку кількома тижнями раніше, коли погода була ще гарною. А тепер зимові сніги вже засипали верховинні частини Гірського королівства. Якщо ми не покинемо Джампі якомога швидше, доведеться тут зимувати. Я встав рано-вранці та саме закінчував пакування останніх речей, коли відчув перше легеньке тремтіння. Я рішуче його проігнорував. Сказав собі, що я ще ослаблений, не встиг поснідати і це в мене подорожня гарячка — хвилююся, повертаючись додому. Одягнув убрання, яке приготувала нам Джонкві для зимової подорожі через Гори та крізь рівнини. Мені дісталася довга червона сорочка з вовняним підбоєм. Стьобані штани були зеленими, але з червоною вишивкою біля пояса та на манжетах. М’які черевики здавалися безформними, доки не охопили моїх стіп. Були наче мішки з м’якої шкіри, вимощені стриженою вовною й обшиті хутром. Кріпилися до стіп за допомогою довгих шкіряних пасків. Зв’язати їх виявилося складним завданням для моїх тремтячих пальців. Джонкві сказала, що вони чудово годяться для сухого снігу в горах, але стережіться, щоб їх не намочити.

У кімнаті було дзеркало. Спершу я всміхнувся своєму відображенню. Навіть одяг блазня короля Шрюда не був таким потішним, як цей. Але обличчя над яскравим одягом було худим і блідим, тому темні очі видавалися надто великими, а обстрижене через гарячку волосся, чорне і щетинясте, стало дибки, як шерсть у собаки. Хвороба винищила мене. Але я сказав собі, що нарешті рушаю додому. Відвернувся від дзеркала. Коли я пакував кілька дрібних подарунків, вибраних для друзів удома, дрижання рук посилилося.

І от ми — я, Барріч, Гендз — востаннє сіли до сніданку з Джонкві. Я ще раз подякував їй за все, що вона зробила, аби мене зцілити. Узяв ложку, щоб набрати вівсянки, і тут мою руку звели судоми. Ложка вислизнула мені з руки. Я дивився, як падає срібний предмет, і впав слідом за ним.

Наступне, що я пам’ятаю, — це затінені кутки спальні. Я довго лежав, не рухаючись і не озиваючись. Переходив від стану порожнечі до усвідомлення, що в мене стався новий напад. Він минув; тіло та розум знову поверталися під мою команду. Але я їх більше не хотів. У п’ятнадцятирічному віці, коли більшість людей входить у повну силу, я не міг покладатися на своє тіло, довіривши йому найпростіше завдання. Воно було пошкоджене, і я розлючено його відкинув. З мене аж рвалося мстиве почуття до моєї тілесної оболонки — плоті та костей. Так я хотів виразити своє шалене розчарування. Чому я не міг зцілитися? Чому я не одужав?

— Це займе якийсь час, ото й усе. Почекай, доки мине півроку, відколи тебе скалічено. Тоді оціниш себе.

Це Джонкві, цілителька. Вона сиділа біля вогню, але її крісло було відсунуте в тінь. Я не помітив її, доки вона не заговорила. Повільно підвелася, наче взимку ламало їй кості, і стала обіч мого ліжка.

— Я не хочу жити як старий.

Вона стиснула губи.

— Раніше чи пізніше доведеться. Принаймні я дуже хочу, щоб ти жив ще довгі роки. Я стара, і мій брат, король Ейод, теж. Ми не вважаємо це великим тягарем.

— Я не протестував би проти старечого тіла, якби його постарили роки. Але так далі я не можу.

Вона здивовано похитала головою.

— Звичайно, зможеш. Інколи одужування буває марудним, але казати, що ти далі не можеш… Не розумію цього. Можливо, це різниця між нашими мовами?

Я набрав повні груди повітря, щоб відповісти, але цієї миті ввійшов Барріч.

— Прокинувся? Краще почувається?

— Прокинувся. Краще не почуваюся, — відбуркнув я. Навіть мені самому це здалося тоном вередливої дитини. Барріч і Джонкві перезирнулися. Вона підійшла до ліжка, поплескала мене по плечі, а потім тихо вийшла з кімнати. Їхня очевидна терплячість роздратувала мене, а безсилий гнів здійнявся хвилею.

— Чого ти не можеш вилікувати мене? — напосівся я на Барріча.

Звинувачення, що прозвучало в моєму питанні, вразило його.

— Це не так просто, — почав він.

— Чому ні? — я трохи підвівся на ліжку. — Я бачив, як ти лікуєш усілякі недуги тварин. Хвороби, поламані кості, глисти, лишаї… ти стайничий, і я бачив, як ти вправляєшся з цим усім. То чого ж не можеш вилікувати мене?

— Ти ж не собака, Фітце, — тихо сказав Барріч. — З твариною це простіше, якщо вона серйозно хвора. Інколи я вдаюся до крайніх заходів, кажучи собі, — що ж, якщо ця тварина помре, то принаймні не страждатиме, але завдяки цьому може і зцілитися. З тобою я так вчинити не можу. Ти не тварина.

— Це не відповідь! У половині випадків вартовці йдуть до тебе, а не до цілителя. Ти вийняв наконечник стріли в Дена. Розрізав йому все плече, щоб це зробити! Коли цілитель сказав, що стопа Грейдін надто заражена й доведеться її відтяти, вона прийшла до тебе, і ти її врятував. А цілитель весь час казав, що зараза розходиться, а вона помре, і це буде твоєю провиною.

Барріч стис губи, щоб стриматися. Будь я здоровим, остерігався б вибуху його гніву. Але його поблажливість до мене під час лікування додала мені відваги. Коли він урешті озвався, його голос був тихим і спокійним.

— Так, це було ризиковане лікування. Але ті люди знали, на що вони йдуть. І, — тут він заговорив голосніше, щоб заглушити опір, який я мав намір висловити, — то були прості речі. Я знав причину. Вийняти наконечник і древко стріли та вичистити рану. Розрізати веред і випустити заразу зі стопи Грейдін. Але з тобою справа не така проста. Ні Джонкві, ні я не знаємо достеменно, що в тебе не так. Чи це наслідок отрути, яку дала тобі Кеттрікен, думаючи, що ти приїхав убити її брата? Чи це те отруєне вино, яке наготував тобі Регал? Чи ті побої, яких ти зазнав від нього пізніше?