Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 1

Моєму чоловікові подобається, коли на мене дивляться інші чоловіки. Йому подобається почуватися одноосібним власником того, чого всі інші бажають. І подобається карати мене за ці чужі погляди. Довго, смакуючи мій біль та приниження. Примушуючи плакати й благати про помилування.

Я вже давно відкинула свою гордість. Колись мені здавалося, що це нижче за мою гідність показувати слабкість, бути жалюгідною і просити про жалість. Валятися в ногах, як побита шавка. Але надто швидко я зрозуміла, що ніяка гордість не допоможе мені вижити в нескінченній  тортурі, що називається шлюбом. Лише маска смиренності та покірності. І нехай мене засудять мої давні предки. Нехай. А я все одно виживу. Торі дала мені те, що мною вже давно було майже втрачено. Надію.

Погляди демонів безсоромно ковзають по моєму обличчю, тілу, прихованому лише тонким червоним шовком і важким дорогоцінним нашийником-намистом. Ледве дихаю, буквально шкірою відчуваючи ці погляди. І шкірою відчуваючи ревниве задоволення чоловіка, що сидить поруч зі мною.

Маска. Моє обличчя зараз − гарна лялькова маска. Байдужа і порожня. Намальована більш ретельно, ніж будь-коли. Перламутрова шкіра з витонченим квітковим візерунком на скронях, майстерно підведені до зміни форми очі. Тяжкий вінець, що здавлює чоло і золоті ланцюжки з діамантовими сльозами, котрі кріпляться до нього над переніссям і віялом лягають на щоки та вилиці. Яскраві губи. Трішки магії, і тепер вони теж видаються іншими.

Не настільки, щоб на це звернули увагу численні придворні, які звикли споглядати королеву Аміннаріель на урочистих заходах поряд з чоловіком, але достатньо, щоб демони, котрі сьогодні вперше побачили мене, запам'ятали мою зовнішність доволі далекою від того, якою я є насправді. Щоб не впізнали потім у непоказній тихій служниці цю порожню розмальовану ляльку.

Якщо переживу цю ніч, вирвуся на волю. А я переживу. І вирвуся, навіть якщо доведеться повзати.

Зараз головне не здригнутися, не видати себе ніде та нічим. Якщо Танрагос хоча б запідозрить... Ні! Не можна про це думати! Не можна накликати біду. 

Старанно ховаючи найменші прояви емоцій, зосереджую свою увагу на розмові двох чоловіків – мого власного ката та головного посла від майбутнього чоловіка Торі, похмурого стриманого демона, у темному волоссі якого вже почала сріблитися сивина, що свідчить про багато прожитих віків. Високий, потужний, як і всі інші його земляки, що сидять тут, він лякає своєю гнітючою владною аурою, від якої тілом бігають неприємні колючі мурашки.

− Як і обговорювалося між нами, ваша величність, мій король і повелитель Аєдан зустріне свою наречену у вашому прикордонному місті Вардені, − низьким рокітливим голосом вимовляє дейр Градо.

– Там я й поставлю свої підписи на шлюбному договорі. Після особистої зустрічі й розмови з вашим королем, − чванливо зауважує Танрагос.

− Ви даремно сподіваєтеся, що він змінить свою думку. Або пункти договору, − в очах демона з’являється насмішкувата зверхність, але мій чоловік її, слава Богині, не помічає, відволікшись на старшого сина та його юну дружину.

– Подивимося, – самовпевнено зауважує він. – Цей союз мені вигідний, не буду заперечувати. Але й вашому королю Аєдану теж. Інакше б він не просив у мене руки моєї доньки.

На це демон нічого не відповідає, але погляд стає темним, небезпечним. У повітрі буквально дзвенить напруга, змушуючи мене міцніше стискати підлокітники мого холодного золотого крісла. Опускаю повіки, ховаючи очі під тінню густо нафарбованих вій. Тіло німіє від тривалої нерухомості, але краще вже так, ніж привернути до себе хоч один зайвий погляд. Все одно чий.

Богиня пресвітла, у що вплутується моя відважна Торі з цим шлюбом? Ці демони до дрижаків моторошні. А який тоді їхній король? Адже у них владу ще й силою треба заслужити, однієї королівської крові мало. Проте відмовитись їй все одно ніхто не дозволить. А я не можу не скористатися цим шансом на свободу. Можливо, єдиним та останнім.

Відчуваю на собі чиюсь пильну увагу. Занадто пильну. Всім єством відчутну. Не витримавши, повільно підіймаю очі. Зовсім трохи, намагаючись, щоб на обличчі не здригнувся жоден м'яз. І раптом зустрічаюся поглядом із дейром Градо.

Очі чоловіка звужуються, ніби він намагається прочитати мене, а потім погляд повільно пробігається по моїй затягнутій в червоний шовк фігурі, поки не зупиняється на зведених судомою пальцях, котрі стискають підлокітник до побілілих кісточок.

Злякане зітхання завмирає в горлі грудкою страху.

Не дивіться на мене! Не дивіться, благаю!

Шаленим зусиллям волі змушую себе непомітно розслабити м'язи. Я порожня безмозка лялька. Мені має бути все одно.

− Правда ж моя дружина неймовірна красуня? – чую раптом голос мого чоловіка. − Очей не відірвати. Чи не так, дейр Градо?

Помітив погляд демона. Повертається до мене, пожираючи очима. По-власницьки. Багатообіцяльно. У грудях починає пекти, розливаючи по венах чистий жах.

– Безперечно, – з холодною ввічливістю відповідає посол. Спокійно переводить погляд на мого чоловіка, ніби ні на що не звернув уваги. – Шкода, що принцеса Ланторініаль не присутня з нами на святкуванні. Я маю для неї усне послання від мого повелителя.

— Моя донька, як велять наші звичаї, проводить останню ніч у батьківському домі, молячись Богині в родовому святилищі, щоб та осяяла її шлюб своїм благословенням, — пафосно повідомляє Танрагос.

– Це робить їй честь, – киває демон, зі стриманою усмішкою. Але поваги до господаря свята і наших традицій в його інтонаціях взагалі не відчувається, що, втім, не дивно. Демони більше шанують Маоха, а не Богиню-мати. А може, він просто не надто вірить у те, що принцеса справді щира у своїй згоді на цей шлюбний союз.

Розмова чоловіків звертає на обговорення відмінностей у звичаях наших народів та майбутнього урочистого від'їзду принцеси Ланторініаль і, слава Богині, вони забувають про мене майже до кінця вечері. А коли трапеза закінчується, я нарешті отримую дозвіл покинути шановне товариство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍