Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Ні. Не уявляю. Може це вони лише в гостях такі ввічливі? Швидше за все. Але руйнувати надії Торі, мабуть, буде надто жорстоко. Адже все одно ніякого вибору їй не дадуть, якщо моєму чоловікові цей союз вигідний. А він певно вигідний. Дивно тільки, що демони самі його запропонували.

– То що там із прив'язкою? – нагадую їй.

− Її не можна знищити, − трощить Торі кволі паростки моєї надії, щоб тут же посіяти нові. – Але її можна перекинути на когось іншого. Ритуал складний, але цілком здійсненний.

Я відчуваю в її інтонаціях, що все не так просто. Не може бути просто там, де залучена магія крові.

− У чому каверза?

Торі на моє запитання відповідає далеко не відразу, від чого я лише переконуюсь у своїй правоті.

− Каверзи аж дві, − нарешті вимовляє вона. – Перша полягає в тому, що підмінна людина має погодитись на цей ритуал добровільно.

Чогось подібного я очікувала. 

− А друга?

– Друга… прив'язка вб'є твою рятівницю.

− Якщо її раніше не вб'є мій чоловік, − до горла підкочує гіркота, мене починають душити сльози. Злі. Сповнені відчаю. − Ні, Торі. Я не можу так. Не ціною чужого життя. Сьогодні через мене вже стратили невинну людину.

Ми замовкаємо, кожна думаючи про своє. Я відчуваю, що подруга не згодна з моєю категоричністю. Надто вже виразно зітхає. 

– Послухай, Міно. Справа з моїм заміжжям майже вирішена. Скоро батько оголосить про заручини, − вона стискає мої долоні, подається ближче. Напевно, намагається розгледіти моє обличчя в непроглядній темряві. − Заручини для демонів − це майже так само важливо, як сам шлюбний обряд. За їхніми традиціями наречена повинна провести час між цими заручинами та весіллям у будинку нареченого, готуючись і переймаючи побут майбутнього чоловіка.

– Я щиро бажаю тобі, щоб він виявився… добрим до тебе, – вимовляю, зовсім не розуміючи, куди Торі хилить.

– Так-так, я теж сподіваюся, але говорю зараз не про це, – нетерпляче перебиває мене падчерка. – Знову ж таки за їхніми традиціями, наречену її сім'я передає нареченому на середині шляху між двома домами. Ну чи на межі земель. Розумієш, що це означає?

– Ні, – почуваюся зовсім дурною. Може чоловік мені вже останні мізки відбив? Чи холод і біль так подіяли. Але поки що схопити нитку міркувань подруги зовсім не виходить.

− Це означає, що батько повезе мене до кордону. Залишить тебе тут у палаці. Це твій шанс, Міно!

− Звідки ти знаєш, що він мене не візьме з собою? – уточнюю, не ховаючи скепсис. Король Танрагос не любить залишати свою молоду дружину на самоті, воліючи возити її з собою, щоб своє «кохання» було зручніше проявляти.

– Я вимагатиму, щоб не брав. Скажу, що я не хочу тебе бачити. Можемо навіть посваритися в усіх на очах. Хоча ні, краще не треба. Не приведи Богиня, тобі ще влетить за це, – тут же відмовляється від останньої ідеї Торі. − Хай там як, ця проблема цілком вирішувана, Міно. Головне знайти жінку, що погодиться зайняти твоє місце.

Легко сказати. Я не уявляю, хто може на таке погодитися. Тут треба бути зовсім зневіреною і бажати смерті. Або не мати вибору. Чи не знати правди. Та я не зможу приректи людину на загибель. Просто не зможу. А якщо…

– Нам потрібен хтось, хто й так помирає! − випереджає мене Торі.

– І з домішкою крові Древніх, – підхоплюю я її думку.

− Зробиш їй магічну подобу, − добиває подруга.

− Якщо я зроблю настільки якісну і довготривалу подобу, щоб король і всі інші повірили, то кілька тижнів потім буду зовсім пустою. Як мені тікати тоді?

Вкотре хочеться проклясти власний спадок, власну кров і зовнішність, що дісталася мені від предків Древніх. З юних років мені відомо, що таке бути предметом чоловічого бажання. Я до смерті боюся власного чоловіка, але опинитися безпорадною серед багатьох інших − цього боюся не менше.

– А тобі й не треба буде самій тікати. Ти поїдеш зі мною, − звучить раптом те, що занурює мене в ошелешене заціпеніння. – Ніхто не шукатиме тебе серед моїх служниць. Як не матимеш своєї магії, то тебе і не відчує ніхто. Потрібно лише твою зовнішність замаскувати краще. У нас все вийде, Міно. От побачиш.