Костянтин Гончаренко - Міст, Костянтин Гончаренко

Він приклав два пальця до скроні, салютуючи своєму пасажиру, і, відчинивши дверцята, всівся за кермо.

Хлопець залишився на березі сам. Його охопили гнів та розпач, і він почав шукати поглядом щось важке, щоб понівечити автомобіль. Зрештою, як його можуть за це покарати? А якщо машина буде зламана і не зможе їхати? Це може поламати весь цей дурнуватий сценарій, чи не так?

Відповіді на ці питання Джованні не знайшов, оскільки не знайшов ніяких камінців чи уламків поблизу – м’яка земля узбіччя переходила в порепаний, але міцний асфальт шосе. Врешті-решт, він вирішив спробувати витягти шматок бруківки з мосту. Йому здалося, що він бачить один камінь, що відійшов від покриття, за декілька метрів від себе. Повагавшись, він таки ступив на міст, щоб дістатися своєї здобичі… і в ту ж мить опинився на місці пасажира в автомобілі, а водій в чорному, посміхнувшись, плавним рухом завів мотор.

- Ні, ні, ні! – закричав Скорці, намагаючись відкрити дверцята, що цього разу ніяк не реагували на його спроби натиснути на ручку. – Я ще не готовий! Я просто хотів…

- Ти хотів зробити пару кроків по мосту. – перебив водій, і машина м’яко та повільно рушила з місця. – Цього цілком достатньо. Це місце дуже чутливе, і йому не потрібні зайві жести.

Автомобіль заїхав на міст, набираючи швидкість, і Джованні застогнав від розпачу.

- Тепер назад вороття немає. – примирливо сказав водій, перемикаючи передачу. – Заспокойся та спробуй розслабитися. Я б порадив тобі роздивлятися краєвиди, але там немає нічого цікавого. Тож просто розслабся та чекай кінця подорожі.

Джованні кивнув, і потер свою ногу, потім іншу. Потім руку. В нього раптом засвербіло все тіло.

- Що? – спитав він хрипко, шалено чухаючись. – Що відбувається?

- Ми над річкою. Вона не любить тих, хто все ще вважає себе живими. – зауважив водій. Машина йшла доволі повільно, ледь підстрибуючи на камінцях. – А ти все ще не прийняв свій новий стан.

- Я… Боляче, боляче. – застогнав Джованні, йорзаючи на своєму місці. Він раптом покрився потом, а на скронях в нього випнулися вени. – Мені незручно! Мені пече! Я не можу більше! Зупинися! Ми маємо повернути назад!! Я не можу, не можу тааак!!

- Розслабся. Просто забудь про біль. Ти не можеш його відчувати. Ти мертвий. Прийми це, Джованні. Прийми і зрозумій, - монотонно проказав водій.

Скорці накинувся на нього, намагаючись схопитися за кермо, але водій навіть не поворухнувся. Пальці хлопця безсило ковзали по його руках та деталях авто, а поштовхи та удари не справляли на чоловіка в чорному жодного враження. Нарешті Джованні знесилено відкинувся на сидінні. Біль був усюди. Боліли навіть ті органи, про існування яких він раніше і не підозрював.

Він перевів подих і продовжив кричати – так наче було легше.

- Кричати не вихід. – заспокійливо промовив водій. Говорив він наче й не дуже голосно, але хлопець чудово чув кожне його слово.  – Ти просто продовжуєш агонію. Тобі треба відмовитися від своєї тілесності. Прийняти той факт, що ти мертвий. І тільки тоді біль пройде.

- За що… Це пекло… Я не заслужив цього… – процидів Скорці. – Зупини!

- Я можу зупинити машину, але це нічого не дасть. Я можу розігнатися, і це теж нічого не змінить. Міст не має довжини, він має плинність. Час, який тобі потрібен на те, щоб перестати почуватися живим та відмовитися від болю – ось та відстань, яку нам потрібно проїхати. Відмовся від болю. Від дихання. Від відчуттів. Прийми це.

- Аааааа!!!

- І я нічого не роблю. Насправді, ти сам це робиш. Бо не хочеш помирати. З молоддю завжди складно. Є один юний фашист, загинув за Мусоліні в сорок третьому десь в бійці з комуністами. Чи то комуніст, що боровся проти Мусоліні, загинув у бійці з фашистами? Я таке завжди плутаю. Коротше, він досі не дістався того берега. – закінчив водій, і ледь повернув кермо, бо авто трохи повело ліворуч.

Джованні кричав… Думка про те, що це страждання може тривати десятиріччями, наче подвоїла його муки.

- Ти диявол! Це пекло! – прохрипів хлопець, б’ючи ногами в припадку болю. Якби авто було матеріальним,  він давно пробив би у дверцятах чи кузові діру, але на покритті салону машини, що їхала через міст, не з’явилось навіть подряпини. – Зупини це!

- Ти питав мене, які в мене припущення. Ну, що тебе чекає там. – сказав водій, повернувши свій дзеркальний погляд до Скорці. – Я не думаю, що пекло чи рай існують, Джованні. А от переродження душ – можливо. Розумієш, по тому що я бачу, вся ця система налаштована так, щоб пасажир дістався того берегу очищений від тілесності та зайвих почуттів. Якщо припустити, що далі твою душу очистять від спогадів та знищать особистість – якимось чином, я не знаю яким, але навряд чи він теж буде безболісним, то тоді залишиться лише суть. Ядро. Сяюча порожнеча, яку можна заповнити знову… Використати. Наприклад, запустити назад в буття, щоб якесь немовля отримало нову душу…

Він помовчав хвилину, яка здалася Джованні добою, оскільки тільки слова водія хоч якось відволікали його від пекельного болю, і продовжив.

- Хоча може там далі і пекло з раєм… А може щось таке, до чого ні ви, ні я за всі ці сторіччя навіть не додумалися. Коли твоя подорож завершиться, ти дізнаєшся про це напевно. Я? Я – ні. Я просто водій, це не моя справа.