Костянтин Гончаренко - Міст, Костянтин Гончаренко

Останнє, що він пам’ятав перед тим, як опинитися в цьому самотньому та моторошному місці – це як він збирається до барбер-шопу, щоб оновити зачіску. Виходить на вулицю і… Після цього в спогадах йшов темний провал аж до моменту, як він опинився на передньому сидінні автомобіля перед мостом, і хлопець, як він не намагався, не міг знайти раціонального пояснення цьому переходу.

«Віртуальна реальність», - нарешті сказав собі Джованні. – «Ретельно створена віртуальна локація. Ось що це все». Остаточно переконати себе йому не вдалось, але він не хотів приймати альтернативу і гнав від себе саму думку про цей, дуже вірогідний, але надто неприємний для нього варіант. «А може, я все ж сплю», - подумав він, зупиняючись перед тим, як зійти на вершину пагорбу, і відхекуючись. – «Хоча уві сні в мене не було б проблем піднятися на цю гірку. Та й ноги не боліли б».

Його одяг та взуття не були пристосовані для прогулянок – яскраво розфарбована широка сорочка та м’які шорти доповнювалися літніми капцями, в яких досить незручно було долати схили. Але він, перевівши подих,  вперто йшов вперед, поки, не здолавши пагорб, не опинився на невеликій пласкій ділянці на самій його вершині. Зробивши ще декілька кроків, він опинився вже на протилежному схилі.

Побачивши, що чекає його в кінці спуску, Скорці завмер на місці. Він підсвідомо чекав на щось таке, і це щось не суперечило ні його версії про віртуальну реальність, ні тій, іншій, страшній, про яку він не хотів навіть думати. Хлопець розпачливо покрутив головою. Узбіччями шосе по всій його довжині стирчали покручені сухі кущі та дерева, що трохи далі вже зливалися у суцільні зарості.  І навіть якби він прорвався за них якимось чином, що б він там побачив? Він думав, що вже знає відповідь.

Зітхнувши, Джованні почав спуск.

- Ну що, прогулявся? Готовий їхати? – з незворушним видом спитав його водій, що, схоже, навіть не поворухнувся за цей час.

- Треба дещо прояснити. – твердо, наскільки міг, проказав хлопець, зупинившись перед авто. Він намагався не дивитися в дзеркальні, виблискуючі червоним від світла сонця, окуляри водія, тож втупився поглядом трохи нижче, в те місце, де чорна краватка співрозмовника пірнала під чорний же жилет. – Це віртуальність?

- Якщо під віртуальністю ти маєш на увазі інший бік реальності, то можна і так сказати.

- Ти знаєш, що я маю на увазі! – зірвався на крик Джованні, і зрозумів, що вже деякий час знаходиться на межі істерики. Трохи заспокоївшись, він продовжив. – Я не вірю, що помер.

Він застиг, зрозумівши, що таки виразив, висловив той самий здогад, який гнав від себе весь цей час. Завмер, чекаючи, щоб водій сказав щось, що могло б перетворити все це на якийсь жарт, на розіграш. Той нахилив голову набік, наче хотів роздивитися хлопця краще з іншого ракурсу.

-  Ніхто не вірить. Особливо такі молоді люди. – зауважив водій. – Хоча, як на мене, знати про свою майбутню смерть, розуміти, що твоє існування не безкінечне – це величезний дар. Він даний вам не просто так, і дуже дарма ви їм так погано користуєтесь. Проте хто я такий, щоб судити?

- До речі так, хто ти в біса такий? 

- Імена тут не важливі. – сказали тонкі губи, знову скривившись в посмішці. – Ти можеш називати мене як завгодно. Ти можеш як завгодно назвати ту річку, що несе свої води позаду нас. Ти можеш назвати це місце та все що тут є, згідно своєї культурної традиції. Так само як ти вже сформував в своїй уяві деталі оточуючого. Все це неважливо. Суть залишиться та сама. Тобі потрібно дістатися того берега.

- То хтось інший на моєму місці побачить не тебе?

- Мене. Але навряд чи я буду носити той самий костюм або ж мати ту саму зачіску. Та й розмовляти  з якимось ескімосом я напевно буду не італійською. Може авто буде не таким шикарним, а може замість моста мені доведеться використовувати човен. Це все неважливо. Суть…

- Так, я зрозумів, можеш перестати повторювати. Мені потрібно на той берег. – роздратовано перебив його Джованні. – А якщо я не хочу?

- Ну тут немає часу. В твоєму розумінні. Тож ти можеш тинятися тут навколо машини, а я буду чекати, поки ти в неї не сядеш. Але я б тобі не радив цього, адже тут немає чого робити. Ти швидко знудишся.

- А там, що там? Там є, що робити?

Водій знизав плечима.

- Звідки ж я знаю?  Моя справа перевозити через річку, все інше мене не стосується.

- Але ж в тебе є хоча б якісь припущення.

Водій засміявся. Вперше Джованні почув його сміх і вирішив, що більше ніколи не захоче смішити свого співрозмовника. Це було щось середнє між карканням крука та скреготом могильної плити – сухе та скрипуче хихотіння. Так міг би сміятися столітній дід, що вижив з розуму, над звісткою про те, що його старий друг помер раніше за нього.

- Припущення?  Так, в мене є припущення. Але я розповім про них тобі, лише коли ми проїдемо частину шляху тим мостом. Так буде… доречніше.

Джованні підозріло втупився в нього.

- Все настільки погано? Почувши твої здогадки, я не захочу сідати в авто і навіки залишусь тут?

- Ти все одно поїдеш, Джованні Скорці. Можеш простояти на березі ще годину, добу чи місяць, але колись ти все ж таки сядеш в машину. – водій посерйознішав. – Стирчати під цим вічним заходом сонця, на цьому незмінному березі та слухати тихий шепіт чорної води – доволі безрадісно. Якби ти все ще був живий, то напевно б вже за годину почав шукати мотузку, щоб повіситися. А так – ти можеш просто сісти в авто. І ми відразу рушимо.