Деніел Кіз - Притулок пророцтв

class="p1">– Він наказав мені повторити три строфи, щоб перевірити, чи я їх пам’ятаю. Вони починалися…

– Не кажи.

– Чому?

– Якщо мене схоплять і допитуватимуть, я не думаю, що витримаю.

– Ти мене лякаєш.

– Вибач, але нам треба діяти швидко. Під загрозою можуть опинитися тисячі життів. Слухай мій голос. Ти вже не раз чула цю команду: Рейвен[4], до гнізда.

…він гіпнотизує тебе, рейвен, не слухай…

Вона чула застережливий голос сестри, та очі заплющувалися мимохіть.

– Повтори команду за мною, Рейвен.

Вона прошепотіла: «Рейвен, до гнізда», – і обм’якла.

Тоді відчула, як батько кладе руку їй на чоло.

– Рейвен, ти знову заснеш, як засинала вже багато разів. Міцно-міцно. Ти бачиш, як квилять плакучі верби. Вдихаєш солодкі пахощі троянд у саду. Відчуваєш подих вітру на обличчі. Поглянь на жовтих і помаранчевих метеликів. Не звертай уваги на голос сестри-близнючки у голові, бо вона заздрить, що ти народилася живою, а вона – ні. А тепер спи. Спи міцно, поки я не скажу тобі прокинутися.

…стережись, рейвен, раніше він завжди пояснював, чому гіпнотизує тебе, не піддавайся…

Надто пізно. Вона вже була в саду, лежала на траві. Його голос гучно лунав у тиші.

– Ти не пам’ятатимеш пророцтв Ясона Тедеску. Вони будуть заховані у глибинах твоєї підсвідомості, їх охоронятиме і не випустить звідти твоя боязнь вогню і боязнь висоти твоєї сестри. Тільки коли почуєш фрази «Сімнадцяте листопада» знешкоджено і «Моджахедін-е Халк» знешкоджено, ти знову згадаєш зміст пророцтв і зможеш повторити їх ЦРУ чи ФБР. А тепер повтори слова про «Сімнадцяте листопада» та «Моджахедін-е Халк», які знімуть блок із пророцтв.

– «Сімнадцяте листопада» знешкоджено. «Моджахедін-е Халк» знешкоджено.

– Коли я порахую до п’яти і скажу: «Рейвен, лети», – ти прокинешся. Один, два, три, чотири, п’ять. Рейвен, лети.

Вона розплющила очі.

– Рейвен, що ти пам’ятаєш?

– Що одягалася після того, як медсестра Сойєр розчесала мені волосся.

– Чудово. А тепер ходи зі мною до кімнати відпочинку, роздаватимеш солдатам сік і тістечка.

Усе ще тремтячи, Рейвен разом із батьком вийшла з кабінету.

– Не забудь: для їхнього, та й для твого лікування корисно, щоб наші поранені американські і грецькі військові вилили комусь ті жахіття, що вони пережили під час бойових дій, – він легенько підштовхнув її до кімнати відпочинку. – Тільки не фліртувати.

Рейвен зупинилася на порозі. Чоловіки в інвалідних візках розверталися й усміхалися їй, у декого з них була загіпсована рука або нога. Ті, хто грав у доміно, махали їй, відірвавшись від гри.

За скляною перегородкою Рейвен побачила Сойєр, що сиділа на сестринському посту і спостерігала.

Кроком моделі вона продефілювала до кімнати. Тут сцена чи знімальний майданчик? Проходячи поміж пацієнтів, Рейвен відчувала, що їм хочеться її торкнутися. Більшість із них лікувалися чи то від військового неврозу, чи від фронтової виснаженості. Як це тепер називається? Ага, посттравматичний стресовий розлад. Судячи з того, як вони на неї дивилися, стрес у них справді чималенький.

Сойєр якось сказала, що солдатам краще ділитися спогадами про війну у Перській затоці з волонтеркою, ніж із головним лікарем чи навіть із медсестрою з психіатрії, однак пізніше вона завжди випитувала, про що вони розповідали.

Рейвен помахала військовим. Один з них послав їй повітряний поцілунок. Грецький капрал зробив кулаком між ногами жест, ніби дрочить. Рейвен відвела погляд.

Вона помітила чоловіка з пов’язкою на обличчі і зафіксованою в бандаж лівою рукою, він сидів спиною до сестринського посту. Явно новенький. Солдат помахав їй вільною рукою. Рейвен підійшла і погладила його по чолу.

– Як ти?

– Коли твої ніжні пальці торкаються мого чола, стає значно легше, – відповів солдат приємним густим басом із ледь вловимим грецьким акцентом.

– У тебе чудова англійська.

– Студентом я їздив у Штати по обміну.

– Як тебе звуть?

– Зорба.

Вона розсміялася.

– Грек Зорба, як у тому кіно? Жартуєш.

– Якби ж то.

Рейвен підморгнула.

– Я називатиму тебе чоловіком у білій марлевій пов’язці.

Вона швидко роззирнулася, шукаючи поглядом свого улюбленого медбрата. Молодий Платон Еліаде сидів за столиком біля вікна і роздавав карти. Рейвен знала, що він і герої американської нації для підрахунку очок користувалися спаленими сірниками, та потім розраховувалися грошима. Вона попрямувала до картярського столу.

Як раптом – пах-пах! Ніби з карбюратора чи вихлопної труби. Платон зірвався на ноги, перекинувши стіл.

– Усім покинути кімнату! Розійтися по палатах!

Він витяг з-під халата автомат і побіг у коридор.

…рейвен, звідки, в біса, у цього санітара з дурки автомат..?

РОЗДІЛ 2

Двері з грюкотом розчинилися. Посипалося скло. До кімнати, вигукуючи лайки, увірвалися четверо чоловіків у чорних лижних масках. Один з них, товстун, почав стріляти в пацієнтів-американців.

Рейвен заклякла на місці. Це просто не може відбуватися насправді. Іще одне жахіття, ось і все. Та побачивши червону пляму, що розпливалася на білому халаті Платона, вона підбігла до грецького солдата з пов’язкою і спробувала сховатися за ним.

Солдат зірвав з руки бандаж і обхопив нею Рейвен.

– Будь біля мене, красуне, тебе ніхто не скривдить.

Товстун жбурнув йому лижну маску. Відвернувшись, Зорба розмотав пов’язку і натяг її на обличчя так, що крізь прорізи було видно лише його чорні очі.

Рукою він показав на Сойєр, що, витріщивши очі, спостерігала за всім з-за перегородки сестринського посту.

– Вона бачила моє обличчя! Розберіться з нею!

Двоє нападників, однорукий та ще один, із зубочисткою, що вистромилася крізь маску, кинулися в коридор. Третій, на милицях, шкутильгаючи, підійшов до Зорби і простяг йому автомат.

Рейвен приголомшено дивилася на нього.

– Зорбо, то ти разом з ними!

– Відведеш мене до кабінету головного лікаря?

– Навіщо?

– Мені треба знайти твого батька. Він – інформатор ЦРУ.

– Ти псих, – вигукнула Рейвен.

Він націлив на неї автомат.

– Замовкни, якщо хочеш жити! Проведи мене до доктора Слейда.

Вона вела його лабіринтом коридорів, подалі від кабінету батька. Коли вони проминали лазарет, до них долинув стогін хворих. Санітар, що саме виштовхував когось на візку в коридор, прикипів до місця, а тоді кинувся тікати. Візок перевернувся. «Пасажир» вибрався з-під нього і скочив на рівні ноги.

Це був містер Тедеску. Він біг до неї. Руки простягнуті, готові її схопити.

– Помри, Рейвен! Ти мусиш померти!

– Ану геть звідси, старий. Не лізь, – сказав Зорба.

Однак Тедеску не зупинявся.

Зорба двічі вистрелив. З-під лікарняної сорочки бризнула кров. Тедеску повалився на підлогу.

Той, що з милицею, виринув з-за рогу і пошкутильгав до тіла. Промовив сухим, скрипучим голосом:

– Дурню! Та це ж він!