Сніжний Василіск - Кохана плоть, Сніжний Василіск

2. Кров на порцеляновій шкірі

В одну з вилазок Аллен пішов без мене, поки я залишилася вивчати коріння рослини, що дістали вчора з-під скелі. Вечоріє. Скоро Аллен повернеться, підемо вечеряти. Сьогодні точно не затримуватимуся на роботі, хочу провести вечір разом. Загорнемося в ковдру, включимо якийсь фільм. Розслабимося. Все-таки п'ятниця. Де ж Аллен? Я вже скучила.

Краєм ока бачу людей, що біжать коридором, крізь музику долинають крики. Знімаю навушники, виходжу в коридор, наздоганяю колег.

- Що трапилось? - Питаю на ходу.

- Когось пораненого принесли з вилазки.

Серце завмирає. Тільки не Аллен, тільки не Аллен! Біжу вперед, обганяючи інших, влітаю в медпункт — навколо столу юрмляться обидва лікарі та кілька вчених, розштовхую їх, і хочеться крізь землю провалитися. Аллен. Весь у крові. Порцелянова шкіра ще блідніша, ніж звичайна, руде волосся набуло червоного відтінку, забруднене в крові, яка калюжею розпливається операційним столом, бордова, в'язка, тепла. Очі закриті, груди здіймаються і опускаються неприродно швидко.

- Що з ним?! - Голос зривається, припадаю до нього в паніці, пальці тремтять, доки намагаюся намацати його пульс.

- Ведмідь напав з нізвідки, - відповідає хтось позаду мене.

- Який нахер ведмідь? Де ви його знайшли? Чорт забирай, тут ведмедів не було роками! - Тримаюся за край столу, другою рукою гладжу його обличчя. Лікарі розрізають його одяг, щоб дістатися рани — двох із присутніх знудило прямо на підлогу. Один бік роздертий, частина руки відкушена до кістки, на животі велика відкрита рана, кров витікає безперервно, і в мене починає паморочитися в голові. - Його можна врятувати? - Запитую крізь сльози, пальці судомно прочісують його волосся, вкриваючись кров'ю. Лікарі переглядаються, потім просять усіх вийти. Я лаюся з ними, не хочу, не можу його залишити, я маю бути поруч, я маю бути з ним. Мене витягують із медпункту під руки, сиджу під дверима, боячись навіть думати, які його шанси. Тіло трясеться від ридань, від яких вже починає нудити. Хтось приносить мені води, роблю кілька ковтків, руки тремтять. Заглядаю у віконце у двері — лікарі все ще пораються навколо операційного столу, на підлогу місцями стікають цівки крові. Скільки він її втратив? Життєво важливі органи зачеплені. Печінка, кишківник розірвані. У них вийде? Вийде ж?

Не знаю, скільки часу минає, перш ніж лікарі виходять в коридор, одяг у крові.

- Як він? Він живий? - Підскакую до них. Вони переглядаються і один махає головою, підібгавши губи.

- Пробач, Джесс. Ми зробили все, що могли. Але ти сама бачила, як усе було погано.

- Ми ще можемо викликати гелікоптер? Так? - Ноги підкошуються, кидаю погляд усередину медпункту — під величезною лампою на столі накрите з головою тіло. - Доставити його до найближчої лікарні? Зробити переливання крові?

- Це не допоможе. Життєво важливі органи не те, що зачеплені — вони просто розірвані на шматки. Його принесли сюди ледве живим. Таке не лікують. Ми намагалися зробити хоч щось, але йому вже нічого не допоможе. Ні тут, ні в найкращій лікарні світу. Нам дуже шкода, Джесс. Пробач.

Мене залишають із ним наодинці. Стягую простирадло з його обличчя — крім крові та зайвої блідості, він начебто просто заснув. Такий умиротворений вираз. Наче він ось-ось розплющить очі, посміхнеться, потягнеться і скаже "доброго ранку". Якщо не зважати, що половина його тіла перетворена на місиво із крові, плоті та кишок. І простирадло просочилося наскрізь. Беру його руку, мляві довгі пальці наче ось-ось стиснуть у відповідь мої. Але не стискають. Застигли в одному положенні. Назовсім. А ми ж навіть не попрощалися. Та й навіщо нам було прощатися? Скільки разів ми ходили на вилазки, і разом, і з іншими, і нічого не траплялося, жодних ведмедів, жодних пригод, жодних смертей, жодних! Чому він? Чому з усіх — саме він? Наймиліша і найдобріша людина з усієї команди? Чому, чому, чому?

На станції немає моргу, бо вмирати тут не заведено. Тіло загортають у ковдру та відвозять у холодильну камеру, де крім продуктів зберігають ще низку хімікатів. І тепер ще покійників. Цілу ніч не можу заснути. Подушка пахне ним. Боляче. Нестерпно. Іду до холодильної камери, беру з собою вже наполовину спустошену пляшку джина. Я хочу ще раз побачити його. Мою втіху. Моє сонце.

Стіни хитаються в каламутному нічному освітленні стельових ламп. Відкрити важкі залізні двері виявляється непросто, але коли у мене виходить, я ввалююсь всередину, втрачаючи рівновагу, в останній момент хапаючись за підвішену на гаку заморожену свинячу тушу. Вони поставили койку під дальньою стіною. Проштовхуюсь далі. Скривавлена ​​ковдра валяється на підлозі. Як вона там опинилась? Підходжу ближче, і бачу крізь грона заморозок, що тіло Аллена посмикується, немов у припадку, а у відкритих ранах ніби клубочиться щось чорне. Що за херня? Страх підкрадається до горла, перехоплює подих. Що це? Що з ним відбувається? Підбираюсь ближче, розштовхуючи туші. Мені здалося? Забагато випила? Піднімаю ковдру, підходжу до койки. Аллен лежить нерухомо, на шарі підмороженої крові, обличчя таке спокійне й красиве. Все ж таки здалося. Нахиляюсь і цілую холодне чоло, гладжу пальцями щоку, роблю ще ковток джину. Мій бідний хлопчик. Як же так… Все життя було попереду. І обірвалася так рано і таким жахливим, жорстоким чином. Я навіть не можу уявити, як ти страждав. Абсолютно, абсолютно незаслужено.

- Все б віддала, щоб на твоєму місці виявився будь-хто інший. А ти повернувся до мене живий і здоровий. - Гладжу його по волоссю, що злиплося від засохлої крові. - Хто завгодно. Аби не ти.

Прокидаюся опівдні. У його ліжку. Одна. Голова розколюється, на руках сліди засохлої крові. Повіки набряклі, у горлі пересохло. Дивом поборовши нудоту, йду на кухню, запиваю пігулку двома склянками води.

- Ось ти де, - до мене підходить колега. - Як ти?

- Хуйово. Морально ще гірше, ніж фізично. Просто не віриться у те, що сталося.

- Мені дуже шкода, що з Алленом такий жах трапився. Він такого не заслужив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍