Дон Делілло - Художниця тіла, Дон Делілло

таки згадала. Вона хотіла взяти мед до чаю, хоча вода ще не закипіла. Вона завжди напоготові, чи завжди насторожі, чи завжди на нервах, Рей завжди так казав чи сказав якось раз, у голові в неї лунав голос, що їй же й належав, — діалог чи монолог, — вона підійшла до буфета, звідки взяла мед і чайні пакетики, — і голос той плинув із газетної статті.

— Ти ж хотів мені щось сказати?

Він сказав:

— Що?

Вона опустила руку йому на плече і протиснулася на свій бік столу. Пташки спурхнули з годівнички, забриніли крила — одні «б» і «р», вібрато «р» після букви «б». Але це не воно. Це геть не воно, навіть близько.

— Ти ж щось казав. Не знаю. Про дім.

— Це нецікаво. Забудь.

— Я не хочу забувати.

— Це нецікаво. Дай переформулюю. Це нудно.

— А ти все-таки скажи.

— Ще дуже рано. Забагато зусиль. Це нудно.

— Ти ж усе одно сидиш і говориш. Скажи.

Вона набрала ложку пластівців і повернулася до газети.

— Це треба докласти зусиль. Нібито. Нібито камінь штовхаєш.

— Ти сидиш і говориш.

— Ось, — сказав він.

— Ти говорив про дім. Дім — це не нудно. Дім мені подобається.

— Тобі все подобається. Ти все обожнюєш. Ти — мій радісний дім. Ось, — сказав він.

Він віддав їй залишки своєї грінки, і вона прожувала, змішавши з пластівцями та ягодами. Раптом вона зрозуміла, що він хотів їй сказати. Тепер сороки в гіллі репетували зграєю — мабуть, проганяли яструба.

— Просто скажи. Це ж усього секунда, — сказала вона, хоча й так напевно знала, що він скаже.

Вона побачила, як він підносить руку до нагрудної кишені, а тоді рука завмирає й опускається до чашки. Це його кава, його чашка, його цигарка. Випадок, описаний у газеті, мовби здіймався від чорнильних рядків і оповивав її. Недільний додаток вона завжди читала окремо.

— Просто скажи, добре? Бо я однаково все знаю.

Він сказав:

— Що? Ну ти й затята, усе ти з мене витягнеш. Добре, що зазвичай ми не снідаємо разом. Бо я вранці.

— Я однаково все розумію. То скажи.

Він дивився на газету.

— Розумієш? Он як. Отже, й розказувати не треба.

Він читав, готовий дістати цигарки. Вона сказала:

— Звук.

Він подивився на неї. Він подивився. Тоді широко їй посміхнувся — золоті зуби на широкому обличчі з темно-оливковою шкірою. Давно вона її не бачила, цієї силуваної посмішки, з якої прозирав Рей із ясними очима і глибокими зморшками навколо вуст.

— Звуки у стінах. Так. Ти мої думки читаєш.

— Один звук. Це був один звук, — сказала вона. — І не у стінах.

— Один звук. Ну, добре. Я давно його не чув. Я це й хотів сказати. Звук зник. Усе, закінчили. Кінець розмови.

— Точно. Тільки мені здається, що я його вчора чула.

— Отже, нікуди він не дівся. От і добре. Я за тебе радий.

— Дім старий. Тут завжди чути якісь звуки. Але цей — не такий, як інші. Це не шурхіт тих сраних гризунів, яких ми чуємо вночі. І не рипіння дощок. Не знаю, — сказала вона, не бажаючи виказати тривоги. — Наче тут хтось є.

Вона поринула в читання газети, голос стих.

— От і добре. Я тішуся, — сказав він. — Тобі потрібне товариство.

Недільний додаток ти завжди читаєш окремо — нескінченні однаковісінькі друковані рядки, і десь між них живуть люди, дивна відгороджена реальність паперу й чорнил цілий тиждень просякає дім, а коли ти дивишся на сторінку й відділяєш один рядок від іншого, вони й тебе починають втягувати всередину, і десь у іншій півкулі катують людей, які розмовляють геть іншою мовою, а ти все одно з ними ведеш більш-менш некеровані розмови, доки не розумієш, що відбувається, і не припиняєш, і тільки тоді помічаєш речі просто перед собою — скажімо, напівпорожню склянку соку в руках у свого чоловіка.

Вона набрала в рот пластівців і забула їх посмакувати. Втратила смак десь між миттю, коли поклала їжу до рота, і тією, коли проковтнула й пожалкувала.

Він відставив склянку соку. Дістав із сорочки пачку, запалив цигарку — цигарку, яку викурював за кавою ще років із дванадцяти, так він їй розказував, — і дав сірникові трохи прогоріти, перш ніж згасити його повільним, медитативним помахом руки й відкласти на край тарілки. Запах тютюну їй подобався. Це частина її знань про його тіло. Це аура цього чоловіка — патина від диму й незламаної звички, нічний вимір, і вона злизувала цей запах із сивих кучерів у нього на грудях, смакувала з його вуст. Цей запах — частина того, ким він був у темряві: цигарки, бурмотіння крізь сон і сотні інших речей, названих і таких, які назвати неможливо.

Тільки волосина, яку вона витягла зі свого рота, не його. Персонал зобов'язаний помити руки після відвідин туалету. Грінка була його, хоча ледь не половину з'їла вона. І кава його, і чашка. Тільки торкнися його чашки — і він зиркне на тебе скоса одним оком, суворо, як боксер, що при вітанні торкається рукавиці супротивника. Щоправда, вона розуміла, що все понавигадувала: йому байдуже, що буде з його чашкою. Тут вистачає чашок, які можна використати. І телефон його. Пташки — горобці, що клюють соняшникове насіння, — її. А волосся — чиєсь чуже.

Розмахуючи руками, він сказав щось про свою машину, її пробіг. Йому подобалося диригувати, спрямовувати плин довгої репліки за допомогою рук, виставивши кілька пальців.

— Я вчора весь день думала, що вже п'ятниця.

Він сказав:

— Що?

А інколи ти стаєш іншою людиною, кимось із героїв історії, і починаєш розігрувати самотужки вигаданий діалог. Інколи, живучи між рядків і створюючи іншу версію цієї історії, ти стаєш чоловіком.

Вона задумалася й зачиталася. Потягнувшись по пакет сої, наткнулася на пакет соку. Підвівши погляд, зауважила, що він уже не читає газети. Він дивився на неї, але не читав, і тільки потім вона збагнула, що він увесь цей час вдивлявся в сторінку, але слів не розбирав.

Пакет соку не впав. Вона досипала в миску ще сої заради зернистої текстури й довголіття.

— Я вчора весь день думала, що вже п'ятниця.

Він сказав:

— А який був день?

Вона не забула всміхнутися.

Він сказав:

— І взагалі, яка різниця?

Вона опустила руку йому на плече й була схотіла ніжно провести по загривку аж до лінії волосся, але не зробила цього.

— Просто згадалося. Чого так виходить, що ми плутаємо четвер із п'ятницею? Ми за містом. Випали за рамки календаря. Тут