Дон Делілло - Художниця тіла, Дон Делілло

Розділ 1

Час, схоже, минає. Світ здійснюється, розгортається на окремі миті, ти спиняєшся поглянути на павука, який тулиться до своєї павутини. Є прудкість світла, відчуття чіткості обрисів усіх речей, блискучі патьоки в затоці. Ти найгостріше розумієш, ким ти є, дужого, яскравого дня після бурі, коли навіть найменший облетілий листок прошито самоусвідомленням. Вітер шумить у соснах, світ безповоротно входить у буття, павук гойдається на розколисаній вітром павутині.

Це сталося останнього ранку, коли вони були тут, на кухні, одночасно: вони швендяли одне повз одного, щоби дістати щось із шафи чи шухляди, чекали, доки інший відійде від умивальника чи холодильника, навколо них досі танули сни, вона тримала жменю чорниці під струменем із крана, заплющивши очі, і вдихала запах, який здіймався від ягід.

Він сидів із газетою й помішував каву. Свою каву, у своїй чашці. Газету читали разом, але за непроговореною домовленістю та належала їй.

— Я хотів тобі дещо сказати, але що.

Вона пустила воду з крана і звернула увагу. Уперше в житті звернула на це увагу.

— Про дім. От що, — сказав він. — Я хотів тобі дещо сказати.

Вона зауважила, що вода з крана за кілька секунд втрачає прозорість. Спершу срібляста й чиста, вона за кілька секунд втрачає прозорість — як цікаво: стільки місяців, стільки разів пускала воду на кухні, а досі жодного разу не помітила, що вода спершу чиста, а тоді наче й не мутнішає, але втрачає прозорість, а може, раніше такого й не бувало чи вона це вже помічала, але забула.

Вона підійшла до буфета з мокрою чорницею в руці, потяглася по пластівці й перенесла коробку — брунатно-білу коробку — на стільницю, а тоді грінка вискочила з тостера і вона її перевернула, бо хліб треба перевернути двічі, щоби він потемнів, і чоловік неуважно кивнув, бо це були його грінки і його масло, а тоді увімкнув радіо — давали погоду.

Горобці били крильцями при годівничці, змагаючись за місце на вигнутому сідалі.

Вона потяглася до найближчої шухляди по миску й витрусила в неї трохи пластівців, а тоді кинула на них ягоди. Витерла руки досуха об джинси, відчуваючи далеку, водянисту, бліду блакить.

Як це називається? Ручка? Вона натисла на ручку, щоби його хліб потемнів.

Це його грінки, це її прогноз погоди. Вона часто слухала передачу, дзвонила в довідкову службу, а часом ставала перед домом і вдивлялася в прибережне небо, намагаючись на смак відчути у вітерці ще невидиме передбачення.

— Точно, так. Я знаю що, — сказав він.

Вона підійшла до холодильника й відчинила дверцята. Там і завмерла, намагаючись щось пригадати. Сказала:

— Що? — Тобто «що ти сказав», а не «що ти хотів розповісти».

Вона згадала: соєві гранули. Підійшла до буфета, зняла коробку, а тоді піймала дверцята холодильника, перш ніж вони зачинилися. Потягнулася по молоко, зрозуміла, що він сказав, а вона не почула близько восьми секунд тому.

Щоразу, як доводилося нагинатися й тягнутися в нижчі й дальші відсіки холодильника, вона стогнала — ну, насправді не щоразу, — мовби оплакувала втрачене життя. Вона надто струнка і гнучка, щоби їй було важко нагинатися, тож це просто відлуння стогонів Рея: вона ототожнювалася з ним і стогнала його стогоном, але так переконливо і глибоко, що привласнювала його біль.

Здається, коли він згадав, що хотів їй сказати, йому розхотілося говорити. Вона це зрозуміла, навіть не дивлячись йому в обличчя. Це відчувалося в повітрі. У паузі, що запанувала після його слів вісім, десять, дванадцять секунд тому. Щось неважливе. Йому здавалося, що він принижується, говорячи такі банальності.

Вона підійшла до стільниці й сипонула сої на пластівці та фрукти. Ручка сіпнулася чи рипнулася, він устав і відніс свою грінку до столу, а тоді пішов по масло, і коли підійшов, їй довелося відхилитися від стільниці з пакетом молока напоготові, щоби він зумів відсунути шухляду й дістати ніж для масла.

Голоси по радіо, здається, говорили на гінді.

Вона налила молока в миску. Він сів і встав. Він підійшов до холодильника, узяв помаранчевий сік і завмер посеред кімнати, трусячи пакет, щоби м'якоть спливла й сік загус. Він завжди згадував про сік аж тоді, коли грінки були готові. Тоді він трусив пакет. Тоді наливав сік і дивився, як на поверхні склянки з'являється пінка.

Вона витягнула з рота волосину. Так і стояла при стільниці, розглядаючи її — коротку біляву волосину, яка не належала ні їй, ні йому.

Він стояв і трусив пакет. Трусив довше, ніж потрібно, бо неуважний, — подумала вона, — а ще, бо ця дія, це підскакування, плюскіт і картонно-помаранчевий запах дарують якесь дитинне, бездумне, безневинне задоволення.

Він спитав:

— Хочеш?

Вона розглядала волосину.

— Ти скажи, бо я не знаю. Ти п'єш сік? — уточнив він, і далі трусячи клятий пакет, стиснувши його за носик двома пальцями, як клешнею.

Вона потерла верхні зуби язиком, щоби позбутися складного фізичного спогаду про чужу волосину.

Вона сказала:

— Що? Ні, такого не п'ю. Ти ж знаєш. Ми вже давно живемо разом.

— Не так давно, — сказав він.

Він узяв склянку й налив соку, вдивляючись, як з'являється пінка. Тоді покрутився і з болем усівся на стілець.

— Не досить давно, щоби я помітив такі деталі, — сказав він.

— Я вічно думаю, що це не може статися тут. Де завгодно — так, тільки не тут.

Він сказав:

— Що?

— Волосина в мене в роті. З