Надія Борзакова - Дякую за зраду!, Надія Борзакова

Глава 2

Раніше я вважала фразу "не вірю своїм вухам" кіношною та книжковою. Зараз я вперше, хоча ні, не вперше... Вдруге в своєму житті цілком і повністю відчула її сенс. Але перший був давно… І зараз уже не важливо… Не важливо…

Немов би зі мною не Арс говорив. А якась чужа, жахлива людина з його голосом і в його тілі. Монстр. Цинічний, моторошний монстр.

Як же так?

Адже вранці, лише вранці все було, як і раніше. Я прокинулася о п'ятій ранку, сніданок приготувала, душ прийняла і о сьомій виїхала на роботу. Потім, о десятій від чоловіка повідомлення прийшло - звичне, що стало стандартним за ці дні повідомлення, в якому він дякував за сніданок і бажав гарного дня. Я спитала як він. Арс відповів, що краще, але ще недостатньо добре щоб працювати. Ось і все…

А виходить, що вже в цей час… Так, чорт забирай, як мінімум цілий місяць він і ця… Дівчинка-ромашка двадцяти п'яти років, білявка з блакитними очима та ангельським обличчям, яка тихіша за воду, нижчу за траву….

Сволоти! Які ж вони обидва сволоти!

Я почула, що хтось плаче і підвиває. І не відразу зрозуміла, що ридати і вити крім мене тут нема кому. Адже я сама…

Сама! Я залишилася сама, як і пророкувала мама. Арс мене покинув. Покинув тому, що ми маємо жалюгідну подобу сім'ї. Тому що у нас не може бути дітей. Спільних дітей не може бути. А у кожного окремо з кимось іншим – може. Генетична несумісність. Злий жарт природи. Ми про це два роки тому дізналися. Коли після року безуспішних спроб зачати звернулися до клініки.

Я дуже добре пам'ятала день, коли ми отримали результати аналізів. Пам'ятала, як ми виходили з кабінету лікаря. Тоді квітло літо. Але було не спекотно, а саме тепло. Приємно.

- Арсе, що ми робитимемо?

- Житимемо, Евелінко! Житимемо один для одного. Я кохаю тебе…

І як його зелені очі спіймали мій погляд і як у них паніка та розпач проступили я теж пам'ятала.

- Чи ти хочеш... Розлучитися? Якщо що, я зрозумію…

А я навіть не думала про таке. Жодного разу не думала від початку обстежень. Боялася, що справа в мені і Арс мене покине - так. Але якби справа була в ньому, то я б ні за що… При тому, що дуже хотіла стати мамою, мріяла про це. Дозріла для такого у свої двадцять дев'ять.

- Арс, ну що ти кажеш, га? Я теж тебе кохаю і… Так. Житимемо один для одного.

А потім я почала шукати інформацію. Про усиновлення, про ЕКЗ. Так і так крутила в голові, що саме скажу Арсу, як піднесу пропозицію стати батьками інакше... З мамою радилася, із сестрою, з найкращою подругою Владою. Мама казала, що чоловікові таке не можна пропонувати. Потрібно таємно зробити ЕКЗ, або взагалі з кимось іншим... А потім він нікуди не подінеться. Не стане ж перевіряти, правда? Я так не могла. Лише думка здавалася зрадою. Та й це загалом вона і є. Справжнісінька зрада. Ніка говорила те саме, а ось Влада... Подруга говорила, щоб я переставала тягнути на собі все і дослівно "послала цього козла подалі" тому що варта кращого. І справа була не в неможливості завести дітей. Але в тому, що в нашій сім'ї "я за мужика, а не він". І з нею ми тоді сильно посварилися. Потім, звісно, ​​помирилися, але….

- Ева? Одинадцята година ночі… Що сталося? - ахнула подруга в трубку і я якось тільки тоді усвідомила, що подзвонила їй.

- Влада… А мені Арс зрадив. І вона вагітна, - проридала я.

- Ти де? У себе? Я зараз приїду, - озвалася трубка.

Через якийсь час гулку та страшну тишу квартири розірвав дзвінок домофона. Першу секунду я вирішила, це повернувся Арс і серце радісно стислося. А потім…

- Ах ти моя люба, - Влада стиснула мене в обіймах. – Дивись, що я привезла. Іди-но, келихи діставай, а я поки що відкрию…

- Владо, не варто було їхати, - простогнала я, - У тебе Тетянка, чоловік…

- Чоловік якраз і пригляне за Тетянкою і до школи її вранці відвезе. І в сенсі не варто. Ти що не приїхала б?

Я замотала головою. Звісно, ​​приїхала б. Ми ж із нею найкращі подруги ось уже двадцять п'ять років. І хоч скільки сварилися, а все одно один за одного горою...

- Ось. А мені кажеш. Все, давай, діставай келихи...

Як біоробот, я попрямувала до кухонної шафки і дістала звідти пару винних келихів. Подруга тим часом розставила на столі коробочки і суші (і як тільки вона їх знайшла о такій порі) і, витягнувши з шафки з приладами штопор, спритно відкрила пляшку і розлила напій по келихах.

- Давай, моя хороша! Як рицинову олію…

Я мимоволі посміхнулася. Ні, в дитинстві її батьки рицинкою не напували, зате розповідали їй і мені про цей дідівський метод багато всякого. А коли ми запитали, що не так зі смаком цього чудодійного засобу, то дали спробувати…

Я випила. Ось прямо залпом величезний ковток. Стравохід трохи обпекло, а потім по тілу майже відразу розлилося тепло. Я ж не їла майже цілий день. Плюс до цього мої сорок дев'ять кілограмів, низька толерантність та рідкісне вживання алкоголю.

- Їж сушики. Їх мій вибирав. А смак у нього ого-го ти знаєш.

- Не хочу, - простогнала я, падаючи на стілець, - Нічого не хочу.

– А я хочу і буду. Сиди та дивися тоді. А краще розповідай…

Ото розповідати я могла. Ридати знову і розповідати, заїкаючись і крізь схлипи.

- У-у-у, козлина який. Значить, спочатку він хотів жити “для вас”, потім і чути не хотів про ЕКО та усиновлення, а тепер…

- Він своїх хоче, Владо...

- Свої, це ті, яких ти виховала, а не тільки ті, які обов'язково мають твої хромосоми - це раз. Мудила він – це два. Це ж як пелька розтулилася, що бізнес його? "Його" були парочка втоплених тачок з дешевими і убогими кавомашинками і борги за все на світі. Ну нічого страшного! Ми його без трусів залишимо. Його і стерву цю малолітню…

- Я не хочу вже нічого, - простогнала я.

- Ой, Ево, тільки не треба ось цього всього, ок? Ти п'ять років життя на цього покидька орала, інакше не назвеш…

- Я кохала його.

- Ось! - подруга підняла вказівний палець, - Кохала! Минулий час. Тепер час себе полюбити. Їж роли.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍