Богдана Малкіна - Наказати серцю, Богдана Малкіна

Глава 2

Два роки тому

Ярослав

— На принцесу задивився? — обертаюся на голос менеджера, вдаючи, ніби мені байдуже до неї.

— Вихід скоро? — відходжу якомога далі від сцени, намагаючись мати знуджений вигляд. 

— П’ять хвилин, — говорить Матвій, дивлячись на мене з хитрим вищиром. — Сподобалася?

— Попроси, щоб цього разу охорона точно нікого не пускала на сцену.

— За це можеш не хвилюватися, — менеджер киває, продовжуючи криво посміхатися. — А от ця пташка… — дивиться десь за мою спину. — Не твого польоту, Яре. Тут вони усі блакитної крові. Не рівня нам з тобою.

Наче мене це зупинило б.

Мовчки дивлюся на менеджера, очікуючи, коли він виговориться і замовкне. 

— Вони тут князі, розумієш? А ми — звичайні дворяни. 

Втомлено потираю очі, розуміючи до чого він хилить.

— Я не збираюся порушувати умови контракту, чувак, — роздратовано відповідаю. — Думаєш, мені це потрібно? Тур на носі. 

— Добре, — киває Матвій, але вдивляється мені в очі надто пильно. — Тобі справді це зараз не потрібно.

Ще кілька секунд він стоїть, пронизуючи карим поглядом, а тоді нарешті йде. 

Не подобається він мені. Єдина гнила людина в команді, яка ще й до всього все і скрізь бачить та намагається влізти в душу. Ніколи таких не любив.

— Яр! Вихід за хвилину! — гукає Сашко, виглядаючи з-за рогу. 

— Почув, — відповідаю та беру мікрофон, який приносить асистентка. 

Щойно зі сцени звалює жінка в довгій білій сукні, виходжу й за звичкою усміхаюся, шукаючи поглядом її. Дівчина сидить в центрі невеликого залу, метрів за десять.

Вродлива. З темним довгим волоссям і блідою аристократичною шкірою. Худа, але має ідеальні вигини, де треба. На сцену не дивиться, а кудись убік. Знуджена, як і всі в цьому залі. Закладаюся, що майже ніхто з них не знає, хто я. Такі радше слухають класику, ніж попсу чи хіп-хоп. 

Скромно вітаюся, проте свого імені не називаю — все одно не запам’ятають. Немає звичних аплодисментів, дівчачого вереску та телефонів, які неодмінно знімають усе на концертах. 

Я їм не цікавий. 

З широкою усмішкою обводжу поглядом зал і повертаюся до неї. Зацікавлено дивиться прямо на мене, пробуджуючи в грудях дивні відчуття — запал, бажання сподобатися їй і щось іще... 

— Надзвичайно радий бути тут, разом із вами, — легенько вклоняюся, не відводячи очей від брюнетки. Вона сидить поряд із батьком міністром, ідеальною матусею і, ймовірно, старшою сестрою. Всі четверо вбрані, наче на весілля, мають достобіса розкішний вигляд. Мене й самого змусили одягти сорочку, хоча я їх терпіти не можу. 

Якого чорта взагалі я тут? Хто це придумав? Не здивуюся, якщо Матвій.

Хоч і відводжу погляд від неї, проте виконуючи один із найкращих своїх хітів, очі мимоволі все одно повертаються до любої донечки пана міністра. Щось у ній є і я мушу дізнатися, чому так важко відвести від неї відірватися.

 

Ясенія

— Гей, князівно! — чую за спиною глибокий чоловічий голос і завмираю, розуміючи, що це він. Той хлопець, що не зводив з мене очей, співаючи гарну пісню. Я запам’ятала кілька рядків, щоб потім погуглити її. Обертаюся з неспокійним серцем та знову наштовхуюся на ці очі, від яких всередині все аж вібрує. — Ви дещо згубили, — підходить ближче та простягає папірець. — Випало із сумочки.

Дивлюся на маленький аркуш, згорнутий вдвоє, але можу думати лише про те, що нас із цим співаком розділяє всього один крок. Так близько.

— Навряд чи… — бурмочу, не в змозі підвести погляд. — Нічого такого у мене не було. Мабуть, хтось інший загубив.

— Я впевнений, що це ваше, — раптом він бере мою руку, від чого дихати стає важко і починають тремтіти пальці. Чому я так реагую на нього? Ніби мене раніше ніхто не торкався. Хлопець кладе на мою долоню папірець й пальцями обережно стискає її. 

Озираюся, боячись, що батьки чи сестра помітять. Татові це не сподобається. Втім, в гардеробі більше нікого немає. 

Співак відпускає мою руку, проте не відходить. Дивлюся на його груди, обтягнуті білою сорочкою і вперше в житті мені хочеться подивитися, що під нею. Шкіра на зап’ястках, де торкалися його руки, приємно поколює.

— Вибачте, це не моє, — все ж підводжу погляд і коли зустрічаюся з його очима, не можу стримати усмішки. 

Прекрасний горіховий колір, а в зіницях — вогонь, від якого паморочиться в голові. Він гарний. Темно-русяве волосся, обличчя ідеальної форми з високими вилицями, широкі брови й губи, кутики яких трохи підняті вгору в грайливій усмішці.

— Тепер твоє, князівно, — від приємного голосу тіло вкривається сиротами. — Побачимося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍