Аліна Скінтей - Трон. Імперія фальшивки, Аліна Скінтей

Сільсія поглянула на свого рятівника, він був красенем, який буквально  зійшов зі сторінок романів про прекрасних звабливих принців. Високий, підтягнутий, гострі вилиці та неймовірного янтарного кольору очі. Останнє затягувало трясовину. Коротко вибриті скроні та чуб, кольору воронячого крила, який був зачесаний назад, підкреслював його педантичність яка проявлялася в його зовнішньому вигляді. Надто офіційно застебнута атласна аспідна сорочка на всі ґудзики, темний шкіряний піджак на якому вишиті срібними нитками незрозумілі завитки на плечах на комірі та штани, які також були агатового кольору.

Рятівник Сільсії вписувався б ідеально  в атмосферу Чорного діаманту, якби не його серйозність та піжонська екстравагантність яка відчувалася в кожному його слові, русі.

— Я просто… — підвіска сіпнулася на шиї чоловіка як і він сам, відпускаючи Аберахт, коли таємничий рятівник натиснув на руку, силою її приймаючи від Сільсії. — Здається я перебрав з алкоголем.

Обличчя чоловіка сполотніло, він не дивився в очі рятівнику Аберхат, навіть тоді, коли той відпустив його руку.

— Ваші манери жахливі.

Погляд таємничого рятівника навіть в  Сільсії викликав крижані мурашки, які забігали табуном по її спині від ніяковості та хвилювання.

— Прошу, пані прийміть мої щирі вибачення, — легкий кивок головою й чоловік майже відразу почав задкувати, щоб загубитися в натовпі зацікавлених зівак.

— Дякую вам, — Сільсія делікатно схилила голову, та щойно вона підняла погляд, її шокували дії незнайомця.

— Пройдімо зі мною.

Рятівник надто грубо взяв її за лікоть, й повів за собою якомога далі від ігрового залу.

— Що ви робите? — вдячність змінилася на обурливість.

Рятівник нічого не відповів, він грубо завів Аберхат за ближню колону, буквально сховавшись від натовпу. Сільсія ледь не задихнулася від поведінки молодого чоловіка, і навіть його приваблива зовнішність не дозволяла пробачити йому його вчинок.

— Пане, що ви собі…

— Ви привертаєте забагато уваги, — рятівник буквально навис над Сільсією, не даючи їй продовжити, приставивши вказівного пальця до її губ. Цей дотик був надто інтимним і надто не доречним при першій зустрічі. І тоді коли щоки Аберхат спалахнули рум’янцем, обличчя незнайомця лишалося кам’яним, не виражаючи жодних емоцій. — У вашій лівій кишені зайві карти, ще кілька секунд і вас би із розголосом вигнали б з цього місця.

— Не торкайтесь… —  Сільсія змовкла коли зрозуміла, що ліва рука її таємничого рятівника була в шкіряній шкарпетці, і її лоскотало власне дихання, а не його дотик. Він не торкався її губ, але відстань була настільки мінімальною, що Аберхат цього навіть не відразу помітила, зосередив увагу на зовсім іншому. — Вибачте, — тепер на її щоках був легкий рум’янець від ніяковості. Аберхат вперлася руками в його груди, змушуючи таємничого чоловіка відійти від неї. — Ви надто близько стоїте!

— Тільки після того, як поверніть те, що ви взяли без дозволу. — Незнайомець спочатку відступив на крок й протягнув долоню, але відразу ж знову скоротив відстань, продовжуючи тримати долоню розкритою. — Ви ж не злодійка, чи не так?

— Я лише хотіла дізнатися ім’я свого рятівника, не більше!

Аберхат дістала з кишені невеличку срібну табличку із короткими ланцюжками закріпленими на одній зі сторін. Подібні таблички завжди давали заможним людям, чаклунам наближеним до корони, чи членам гільдій. Саме завдяки табличці можна було дізнатися ранг чаклуна та його ім’я. Тепер Сільсія жалкувала про обраний спосіб для знайомства зі своїм рятівником.

— Ви справді не знаєте, хто я такий?

За час їхнього знайомства Сільсія вперше побачила на обличчі свого рятівника емоцію. Подив, був справді щирим.

— А що зобов’язана?! — вона вручила табличку в долоню рятівника свого. — Ви ж не король, то чому я вас маю знати?

— Це не схоже на брехню, — чоловік відійшов знову на крок від неї. — Як вас звати?

— Ви самі не представилися, але хочете знати моє ім’я, — вона склала обурливо руки на грудях. — Все одно ми з вами більше не побачимося, тому в цьому немає сенсу. Вибачте за доставлені незручності та викрадення вашої іменної таблички, — Сільсія не сказала й не показала, що шкодує про те, що так і не дізналася ім’я свого  рятівника. — Добре провести вам час.

Сільсія пішла, а незнайомець не став її зупиняти. Вона так і не побачила, що її слова викликали в нього легку посмішку та зацікавленням в очах, що іскрилося чорними блискавками.