Аліса Маіс - Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс

Щодня я дивилася на щасливі сім'ї з дітьми, які так само, як ми, обрали вдале місце для безхмарного майбутнього дітей. Ми з Даміром були білими воронами. Молода пара, що міцно стоїть на ногах, але бездітна, неповноцінна.

Мене вганяли в депресію питання сусідів: «Коли ж ви з Даміром обзаведетесь малюком?». Валентина Степанівна далеко не перша, хто починав розмову саме так.

Але я лишалася тут і вірила.

Вірила, що стану мамою.

Глибоко замислившись, я проходжу дві зупинки, та опиняюся біля великого міського парку. Надворі настільки холодно, що з кожним видихом з рота виривається хмарка білої пари.

Навколо ні душі. І несподівано мене стискає у сталеві обійми ще одне неприємне почуття – страх. Вже пізно і поряд немає нікого, хто міг би захистити мене. Дамір, якому я дзвонила в такі моменти, напевно, спілкується зі своєю пречудовою новою рудою коханкою.

Я дістаю телефон та знаходжу номер подруги.

«Віто, зберись», – наказую собі.

Каріна була моєю найкращою подругою з самого дитинства, скільки себе пам'ятаю. Ми з нею навчалися у школі, потім в університеті. На моє превелике щастя життя не розвело нас після весілля. Якби розвело, то я зараз залишилася б абсолютно одна, в оточенні людей, які обожнювали мого чоловіка і автоматом ставали на його бік у всіх суперечках.

– Алло? – я чую її голос на тлі музики. – Алло, ти де?

– Стривай, зараз вийду…

У мікрофоні я чую якесь шарудіння.

Поки Каріна виходить із приміщення, в якому гуркотить музика, я згадую, який сьогодні день. Боже мій. Двадцять сьоме вересня. День народження її хлопця Аслана. Я забула. Забула, адже Дамір шокував мене, начисто вибив з мене дух.

– Фух, – зітхає Каріна. – Тепер я тебе чую. Пробач, люба, коли разом збираються друзі дитинства Аслана, то… Таке відчуття, що вони спеціально включають музику на всю гучність, щоб не дай боже не почути п’яних чужих голосів.

– Так, ти казала, що у них натягнуті стосунки…

– Не знаю, не скажу, що натягнуті… До речі… Влад, який із кучерями, п'ять хвилин тому вилив Аслану на штани текілу. Уяви, який зчинився безлад. Думала, повбивають один одного… Чорт.

– Весело, як і завжди.

– Ага. У тебе все нормально? Перевірити дзвониш?

Іноді роблю так званий контрольний дзвінок, щоб переконатися, що подруга в порядку і успішно дісталася додому.

В інші дні Каріна чинить так само, перевіряючи мене.

– Карін… Карін, я можу трохи пожити у тебе? Усього пару днів…

– Стоп. Стоп, – вона робить велику паузу. – Що трапилося? Боже… Я так і знала, що щось трапилося. Моя інтуїція, вона… Коли я взяла слухавку, у мене мурашки по шкірі побігли, віриш? Звісно, ти можеш пожити в мене скільки хочеш. Тиждень, місяць, хоч рік.

– Дякую, Карін.

– Де ти зараз знаходишся?

– Недалеко від дому, я приїду до тебе.

Вона обриває мене на півслові:

– Ні. Залишайся там, я за п'ять хвилин буду. Я не пила.

– А Аслан? Він же, мабуть, буде не в захваті.

Уявляю його реакцію.

– Я щось придумаю, – впевнено каже Каріна. – Не сумуй, подруго, що б не сталося. Я скоро. Скинь мені в месенджер точний орієнтир, де ти зараз, окей?

– Звісно, дякую тобі!

Я скидаю виклик і кілька секунд посміхаюся за інерцією. Друкую їй назву зупинки, відправляю в месенджер і вимикаю екран. Принаймні, я тепер знаю, де ночуватиму сьогодні. Вже плюс.