Ді Мія - Одна година на бажання , Ді Мія

 Про те, що це була дуже погана ідея, я подумала одразу, як зайшла у хвіртку та пішла поруч з незнайомцем вглиб території занедбаної будівлі. Добре хоч ліхтарі освітлювали шлях й навкруги було досить яскраво.

– А чому ми не зайшли з головного входу? - Запитала я перериваючи мовчання.

- Бо головний вхід зачинено. - Відповів чоловік, як завжди з усмішкою на обличчі. – Це дуже довга історія. Якщо за цю годину буде час, то я може вам Дафна її розповім. Але щось мені підказує, що навряд чи ви захочете провести ці всі хвилини зі мною.

 Я хотіла вже відкрити рота, щоб спитати невже він планує кудись від мене відходити за цю годину, але чоловік вже притулив до вуст палець й постукав у двері, я так розумію, чорного виходу.

 За хвилину нам відчинив сивий чоловік у чорному костюмі. Моя щелепа мало не відвисла. То в цьому будинку хтось ще був?  Я напружилася. Мені це зовсім не подобалося, хоч і якби нікого не було, мені це напевно, теж не сподобалося.

- Тійморе, добрий вечір! Я сьогодні з гостею, ми пройдемо до Фуегосу? Ми буквально на годинку туди-сюди. - Він підморгнув старому чоловікові.

- Добре, сер!  - Стримано відповів той йому й став біля стіни пропускаючи нас вперед. - Гарного вечора! - Подивившись на мене тактовно промовив чоловік.

- Дякую! – Кивнула невпевнено я та пішла слідом за рудим незнайомцем.

 Всередині приміщення, як не дивно, було дуже освітлено і я зразу зрозуміла чому його не було видно з алеї. Тому що, вікна були завішені важкими товстими портьєрами. Неподалік від запасного виходу було щось подібне на приймальний куточок - високий стіл зі стільцями, на якому знаходилися якісь папірці та скриньки. Вздовж коридору на невеликій відстані один від одного знаходились двері, які вели певно в різні кімнати будинку. Трохи збоку знаходились не дуже широкі сходи, які тягнулись і вниз, і в гору.

- Ходімо!  – Рудий незнайомець показав рукою на сходи, – Нам на другий поверх.

 Я напружилася.

- Концерт відбудеться там? - Здивовано підняла я брови. В це мало вірилося, тому що окрім нас трьох я не побачила в приміщенні зовсім нікого.

- Не зовсім, але й не так далеко, як ви думаєте. - Сказав чоловік узявши мене під руку й ведучи нагору за собою.

 Так все стоп! Мені це зовсім не подобалося. Потрібно було відразу відмовитися, а не тягнути кота за хвоста. Ох ця моя цікавість! Я завжди мала слабкість до всяких таємниць й пхала свій ніс туди, куди було не треба і це далеко не один раз виходило мені боком. А тут ще й дебільна надія. Кохання. Ага... Мрійниця. Як на мене, я ще до цього не доросла, судячи з того, де я зараз і з ким.

 Я не встигла вигадати відмазку, щоб повернути назад, як ми вже опинилися на другому поверсі біля якихось дверей. Мені здалося, що з-під них трохи потягнуло жаром. І моєму замерзлому після вулиці тілу стало трохи тепліше. Напевно, просто в будівлі було температура була вище ніж на вулиці і я нарешті почала відігріватися.

 Чоловік мовчки відчинив двері і я побачила здоровенну люстру з безліччю свічників, у яких горів вогонь. А під нею стояли величезні ковані двері. Сама кімната була темною, видно було тільки люстру та двері. Дивно, адже на стінах мали з'явитися бодай тіні від свічок. Але було таке відчуття, що стін немає і ми знаходимося у дуже гігантському просторі. Мені стало моторошно.

 Чоловік відсторонився від мене, щоб відкрити ковані двері, вони легко піддалися й після того, як рудий незнайомець їх відчинив він простяг руку до мене. Я завмерла і вдивлялася в темряву в яку нам потрібно було зробити крок, як миша дивиться на змію. Якщо в цій кімнаті хоча б була люстра зі свічками, то там, куди ми мали увійти була суцільна темрява. Чоловік заглянув у мої очі в яких я була впевнена відбивався мій страх й зітхнув.

- Буде безглуздо якщо ви злякаєтеся перед останнім кроком до свого щастя. - Тихо сказав він і сумно посміхнувся.  - Але, це має бути ваш вибір. Я не змушую вас слідувати за мною.

Та як він посмів?  Він думає, що я дурна боягузка? Я надулася й швидко й навіть не подумавши, подала йому свою руку.

– Та можна подумати! Просто ще одні двері! - Правда ніяких звуків зсередини не лунало, але про це я подумала надто пізно, вже ступивши за чоловіком у темряву. Не встигнувши навіть обернутися назад я почула звук дверей, що зачинялися ззаду.

 Мене трясонуло, а після цього я відчула, що падаю, але не встигла навіть перелякано закричати, як знову відчула землю під ногами. Темрява розійшлася, коли рудий відкрив двері і ми опинилися знову у якійсь кімнати.

 В ній було дуже яскраве світло і мої очі, які ще не звикли після темряви до яскравості, ніяк не могли ні на чому конкретному сфокусуватися. Я протерла їх рукою.

 Рудий чоловік, який все ще тримав мене за руку, швидко повів мене геть і я майже як сліпа йшла за ним по п'ятах.

 Вийшовши з яскравого приміщення, ми потрапили в справжнісіньку невеличку крамничку. Вийшли прямо з дверей, які були збоку біля прилавка.

 Рудий кивнув продавцю великому вусатому чоловікові в чорному балахоні та провів мене повз вітрини на вихід, не кажучи ні слова.

 Що вдалося побачити мені швидким поглядом на вітрини, так це різні кулони, каблучки, браслети та всякі різноколірні баночки різних об'ємів і розмірів.

 Вийшовши з крамнички, дзвякнувши вхідним дзвіночком, ми опинилися на доволі жвавій широкій вулиці.

 Що перше впало в очі так це - гори. Величезні такі гори. З гігантськими зеленими деревами на гілках яких розквітали бутони червоних та помаранчевих квітів. А ще ... Чорне небо з великим червоним сонцем, чи чимось схожим на сонце, посередині. Хмар не було, але небо все одно було чорним, і це місцеве "сонце" його не освітлювало. А ще тут було дуже жарко
Я була шокована. Стояла завмерши й відкривши рота від подиву.

- Це що таке? Ми взагалі де? - Прошепотіла я.

- А, я не казав? - Він хмикнув. - Ми в іншому світі. Його називають Фуегос. Такий вогняний, спекотний світ. Я думаю, ви це вже відчули. Моя вам порада - зніміть шарф і розстебніть пальто – інакше зваритеся.  - Помітив він мій стан окидаючи мене поглядом і сам почав розтібати свій плащ.