Анна Юняєва - Вовчиця. Присяга крові, Анна Юняєва

– Ельза! Ельза! Ельза! – звуки почали стихати, коли вона нарешті дійшла до будинку. Всі святкували, окрім вовчиці. Вона сиділа на ліжку та побачила олімпійку, яку вчора віддав їй Лайзо. Ельза взяла її в руки та принюхалася. Зараз її відчуття загострилися ще більше, вона почула дивні звуки, сміх, який належав людям. Вона вийшла на подвір’я та рушила на зустріч звіринним відчуттям. Вона відчула доволі знайомий запах, це був Лайзо. Вовчиця підійшла до річки, біля якої сидів чоловік з дівчиною. Вона мимовільно загарчала й Лайзо з дівчиною обернулися на звуки, проте нічого не побачили. Ельза дивилася, як Лайзо допоміг піднятися дівчині, після чого вони пішли далі від річки. Альфа прослідувала за ними, лишаючись не поміченою. Вона йшла за ними до самого будинку, а Лайзо ніби відчував, адже час від часу оглядався навкруги. Перевертень простежила, як Лайзо зайшов у будинок. Вона спостерігала за ним деякий час, аж раптом помітила, як чоловік вийшов на двір та запалив сигару. Ельза дивилася за ним з далеку та не помітила, як почала підходити ближче. Вовчиця наступила на гілку, яка видала гучний тріск.  

– Хто тут? – Лайзо поглянув в бік кущів, за якими стояла Ельза. – Ей, виходь! – в голосі вона відчула роздратування й хотіла вже розвернутися та йти геть, проте її помітили. 

– Ельза? – піднявши від подиву брову запитав чоловік. – Ти що тут робиш? – він підійшов ближче та стояв у декількох метрів від неї. 

– Хотіла повернути тобі це. – вона зробила декілька кроків на зустріч та протягнула йому олімпу, від чого хлопець посміхнувся. 

– Я думав, що не побачу тебе. – він взяв олімпу легенько торкнувшись її руки та не поспішав її прибирати. Ельза відчула його серцебиття, вона дивилася в його очі та уважно розглядала обличчя. – Ти вчора пішла не попрощавшись. 

– Пробач, я поспішала. Та й не хотіла заважати вам з друзями. – вона відпустила олімпу та відчула як її серце також почало битися частіше.  

– Не хочеш скупатися? – вона сказала це та дивилася на Лайзо.  

– Знаєш, я.. – Ельза не дала договорити, вона чомусь запанікувала. 

– Вибач, погана ідея. Не знаю, що на мене найшло. Я краще піду. – вона різко розвернулася та хотіла піти, проте Лайзо схопив її за лікоть. 

– Я не проти скупатися. – він стояв так близько, що вона відчувала його дихання та прискорений пульс.

– Я знаю тут одне місце неподалік. – Лайзо взяв її за руку та повів стежкою, яка вела до річки. Місяць добре освітлював дорогу. Коли вони прийшли, то Ельза почала роздягатися. 

– Відвернись. – сказала вона, а Лайзо відвернувшись від неї також почав знімати свій одяг.  
Коли вона звільнилася від одягу, то повернулася до чоловіка, який все ще роздягався. Вона пильно за ним спостерігала, а потім підійшла до річки та занурилася. Коли Ельза винирнула з води, то побачила біля себе чоловіка, який плавав поруч. Він підплив до неї та не зводив погляду з її очей. Вовчиця скоротила між ними відстань, а потім накинулася на нього з поцілунком. Вона відчувала як її серце прискорилося, він відповідав їй на поцілунок та ніжно тримав її за обличчя. Ельза різко відсторонилася, адже відчула запах вовка, який наближався до них. 

– Ходімо. – Ельза різко схопила Лайзо за руки та почала тягнути до берега.  

– Що сталося? – він не розумів, що відбувається, лише скоса поглядав на неї. 

 –Тобі треба йти, негайно! – вона ніби наказувала. 

– Стривай, я нічого не розумію. – Ельза відчула, що вовк ось-ось вийде, тому поглянувши в очі Лайзо використала гіпноз:

– Бери речі та щосили біжи до хижини не обертаючись. – чоловік не міг не підкоритися, він немов лялька взяв свої речі та побіг по стежці, яка вела до будинку. 
 
 Щойно Лайзо зник з поля зору, як перед нею з’явився чорний звір. Він дивився своїми голубими очима та видавав гарчання. А потім прийняв людську подобу. 

Тео підійшов ближче до дівчини та почав обнюхувати її. 

– З яких пір ти водишся з людьми! – він це не сказав, а прогарчав доволі гучно, вона відчула гнів від нього. Вовк підійшов ближче. – Здається, тобі ясно дали зрозуміти, що ти тепер моя наречена, а те що ти стала Альфою нічого не змінить. Я не приймаю відмови. Ми об’єднаємо клани, а якщо ти посмієш піти проти мене, то пошкодуєш! – він погрожував Ельзі, вона відчувала його роздратування. 

– Я закрию очі на твою маленьку розвагу сьогодні, я відчуваю як від тебе смердить людиною. Чоловіком. Та якщо посмієш повторити, то я розірву його на маленькі шматки, а ти будеш в перших рядах на цій виставі!

– Не забувай, кому ти погрожуєш! – Ельза вивільнила ікла та зморщила ніс від гніву. – Я ватажок, отже сама вирішую за кого вийти заміж! 

– Та що ти! А як відреагує твоя стая, коли дізнається, що ти водишся з людьми?! – він навис над нею, від чого вона відчула його важке дихання. – Думаєш вони пробачили людям, коли ті намагалися винищити нас?! Ми тепер змушені приховувати наше існування, навіть Альфі таке не пробачать! – він схопив її за плечі. – Не думай грати зі мною, вовчице! – він гарчав їй це в губи. – Якщо ти відмовишся від весілля, то чекай війни. Я не пробачаю зневаги! – він відсторонився від неї, коли вона випустила кігті та подряпала його обличчя. Тео просичав, проте лише провів язиком по рані, з якої проступала кров та посміхнувся. – Люблю норовистих дівчат. Завтра я оголошу про наше весілля й навіть не думай щось мені зіпсувати. Моя зграя неподалік, лише дам наказ й всю твою зграю зітруть в порох. – він стрибнув в глиб лісу та зник з поля зору Ельзи. 

Тео як і обіцяв оголосив про весілля, на підготування виділив два місяці та наказав оголосити всім кланам. 

Ельза не збиралася миритися з цим. Вона продовжила ходити вечорами до Лайзо. Вже місяць, як вони потайки зустрічаються в хижі, друзі давно роз’їхалися. Коли вона приходила до Лайзо, то забувала про все на світі. Вони лежали на подвір’ї та дивилися на зорі обіймаючись. Їй подобалося, як чоловік гладив її волосся, їй подобався його запах. Вона забувалася разом з ним та намагалася вигадати, як позбутися Тео, адже вона ненавиділа його всім нутром. Лише при згадкі про цього вовка, її очі наповнювалися гнівом.