Аманді Хоуп - Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп

У той момент мене навіть не турбувала думка, що такого явища на землі не може існувати. Точніше, бурі трапляються, але не в наших широтах, та ведуть вони себе зовсім по-іншому, а потрапивши в їхній епіцентр можна і загинути.

Чекала жахливого польоту і приземлення на вогку землю, але нічого подібного не було. Я ніби летіла в невидиму прірву, ширяючи над землею. Обережно розплющила око - все кружляло і крутилося, але чомусь не було ураганних поривів вітру, а стояла мертва тиша і лише різнокольорові кола наздоганяли і переганяли одне одного. До горла підступила нудота, мимоволі подумалося: «добре, що з ранку тільки каву випила, зараз міг би статися конфуз», і провалилася в темряву, знепритомнівши.

Прокинулася так само раптово, як і випала з життя. З подивом виявила, що лежу на траві, і навіть не мерзну, що зовсім не в'яжеться з лютневою вологою погодою.

Піднялася, озирнулася довкола. Начебто той же парк, тільки непомітно настала весна. Маячня якась! Дерева ще не розпустилися, але трава навколо зелена, сухо, хоч і прохолодно. Невже в цю частину парку не дісталися бруд та вогкість? Але я точно пам'ятаю, як йшла чавкаючою сніговою жижею впереміш з грудками бруду. Може, я головою стукнулася сильно і все ще непритомна? Мабуть, мене добре приклало головою про найближче дерево. Ущипнула себе за руку. Боляче! На сон не схоже, на хвору галюцинацію теж.

Навколо була тиша неймовірна, тільки поскрипували дерева, та легкий вітерець нагадував про недавній ураган. Скрізь розкидані залишки від того. Піднялася з землі і озирнулася. Я знаходилася в центрі створеного смерчем кола, на невеликій галявині, а далі тягнувся звичайний ліс. Так, саме ліс, а не парк. Природа була первозданою недоторканою. Наче сюди не ступала нога людини. Якось ми їздили до родичів у невелике селище на В'ятці, тож там був такий самий ліс. Недоторканий, погано прохідний і страшний. Місце здавалося незнайомим. Куди ж це ми з Ванькою забрели?

 При згадці про брата серце знову стислося. Треба знайти цього йолопа. Та тільки куди йти? Особливої ​​різниці у виборі напряму не було, навколо суцільно дерева, що мінялися місцями густим чагарником.

В результаті пішла в той бік, де було менше заростей і можна було йти, не продираючись крізь гілки. Просувалась обережно, прислухаючись до звуків лісу. Може, крикнути? Покликати Ваньку? Але від цієї думки несподівано стало так страшно, що по спині побіг холодний піт. Здавалося, якщо порушу тишу, що стояла, трапиться щось непоправне.

Так я й брела, сіпаючись від різких звуків, які сама в основному і виробляла - то на гілку суху стану, і вона трісне з гучною луною, то зачеплю випадково кущі, і вони затріщать невдоволено, чіпляючись колючками за мої джинси. Відчувала, що нерви напружені до краю, ще трохи і в мене почнеться паніка, що на мене зовсім не схоже. Я по життю людина емоційно дуже стійка. У будь-яких, найнебезпечніших ситуаціях на мене сходить надприродний спокій.

Наприклад, ще в дитинстві, мені було років тринадцять, коли сусідський хлопчик звалився з велосипеда і добряче розсік собі брову, і крові натекло неміряно. Тоді лише я, на відміну від дорослих, що набігли, швидко зібралася і надала йому першу допомогу. З того часу для себе і вирішила, що стану лікарем.

Від чого ж зараз так страшно? Ставила я собі питання і не знаходила відповіді. Може в мені вже тоді зародилося передчуття неминучого лиха, тільки я гнала це почуття подалі, не вірячи йому. А даремно… Якби я тоді хоч повернула назад і додумалася почекати трохи на тій галявині… Якби…

Але я вперто брела вперед, доки не побачила, нарешті, просвіт між деревами. Від радості крокувала набагато швидше. Вибратися із лісу – це вже успіх. На відкритій місцевості набагато легше зорієнтуватись. Так і вийшло, варто було покинути лісову частину, як я відразу побачила сільську дорогу. Хоч якийсь, але проблиск цивілізації.

Відчувши неймовірне полегшення, побігла швидше. У дороги, як відомо, два кінці.

Але я, знову ж таки, не стала замислюватися, який прийняти напрямок, а рушила просто за інерцією туди, де шлях трохи піднімався вгору. Чим вище місцевість, тим більш велика площа огляду.

Варто було лише вилізти на пагорб, як унизу побачила сліди перебування людини. Так зраділа, що навіть не встигла оцінити добре побачене. А треба було.

З розгону побігла до воза, що стояв на дорозі, на ходу дивуючись, звідки в наш час карети, правда без коней. Але це мене не збентежило. Лише наблизившись на достатню відстань, помітила навколо нерухомі силуети людей. Страх на валився раптово, скувавши рухи.

Що це? Пересиливши себе, зробила крок, потім інший. Підійшовши ближче, зрозуміла, що навколо карети розкидані трупи людей, начебто тут сталася битва. Навколо кров, навіть запах у повітрі нудотно-солодкий. Те, що переді мною неживі люди, стало ясно відразу. За свою практику в лікарні побачила всяке і як виглядає мертва людина, знала. Але щоб ось так…

Відчула себе, як у якомусь неправильному бойовику чи фільмі жахів. Зараз ці мерці почнуть підійматися. Брррр.

Струснула себе подумки. Менше треба жахів дивитися.

Все-таки я майже лікар, тому проковтнувши в'язку слину, підійшла до найближчої людини і перевірила пульс. Хоча це було й не потрібне. Характер ран і темно-бордова калюжа під ним свідчили, що він мертвий. Борючись із нудотою, обійшла й обстежила всі тіла, сподіваючись, що хоч хтось ще живий. Але ні, ті, хто тут попрацювали, знали свою справу. Карета була розпорошена ґрунтовно, навіть оббивка здерта, наче в ній щось шукали. Коней теж, мабуть, забрали нападники. Прямо, як у казці про Снігову королеву, коли Герду зупинили розбійники. Щоправда, у казці не було трупів, принаймні про них не згадувалося. Порівняння із казкою трохи заспокоїло. Було б весело, щоб така як я матеріалістка й справді потрапила в казку.

Серьога б мені сказав: «менше треба всякої фантастики читати». Він би швидко розібрався у ситуації. Але я не він, мій бідний мозок, не знаходячи якогось логічного пояснення, просто відмовлявся приймати побачене.