Емілія Дзвінко - Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко

— Я також інколи почуваюся самотньо, хоча в моїй квартирі місця набагато менше ніж в твоїй. Хочеш можемо помінятися, — жартую.

— Ти мені подобаєшся Лео. Давай дружити? — протягує мені мізинчик Поліна і я ловлю його своїм мізинчиком. — Церемонія посвяти в подруги закінчилася, то можна й кавою тебе напоїти і бутербродами нагодувати чи ти на дієті? — уточнює Поліна.

— Не на дієті, буду бутерброди, можна навіть шоколадкою заїсти. 

— Чудово, бачу, що життєві пріоритети у нас збігаються. Зараз усе приготую, — тішиться дівчина. — Лео, поки я буду готувати, ти можеш оглянути квартиру. Подивитися бібліотеку, якщо любиш читати. Там здебільшого книги мого брата, бо я не дуже фанатка читання. Хіба, що стрічку в соцмережах можу скролити. А ще в мене є колекція кактусів в моїй кімнаті, можеш глянути. Або ходи зі мною на кухню і побачиш, яка я вправна господинька, — пропонує Поліна безліч варіантів, щоб я не нудьгувала на одинці.

Мені з Полею спокійно і затишно. Я відчуваю турботу, яку вже давно не відчувала. Це дивно, враховуючи, що я знаю дівчину менше як три години. Але приємно. 

—  А можна мені в душ сходити, поки ти готуватимеш? —  питаю, але почуваюся трохи не зручно, тому пояснюю свою ситуацію. —  В моєму будинку відключили воду і я була б на сьомому небі від щастя зараз скупнутися і помити голову, щоб не ходити з цим тугим хвостом. 

—  Звісно, без проблем. Зараз дам тобі чисті рушники і щось переодягнутися, —  пожвавішала Поліна. — Я навіть рада, що можу стати тобі корисною, хоч таким чином.  

Я виходжу з ванної розслаблена і задоволена. Одягаю футболку Поліни, підсушую феном волосся і йду на кухню. З коридору чую голос. Чоловічий. Швиденько повертаю в кімнату Поліни, щоб зачекати, коли гість піде. Двері лишаю не зачиненими. І одразу за мною забігає котяра. Сідає навпроти і пропалює мене своїми очиськами блакитними. Ніколи не думала, що в котів можуть бути очі такого насиченого блакитного кольору. По кроках та голосу чую як чоловік виходить з кухні і прямує до вітальні, а за ним і сама Поліна.  Цікавість бере гору, тож я легенько виглядаю з кімнати. Бачу їх обох напівбоком. Звертаю увагу на зріст вище середнього, міцну спортивну статуру, помітно, що чоловік стежить за своєю фізичною формою. Він темний шатен як і Поліна. Риси обличчя не роздивилася, але голос у нього глибокий та приємний, навіть попри те, що зараз він явно злиться.

— Ти вчинила безвідповідально. Тобі ж не 5 років, — на підвищених тонах каже чоловік. 

— Кіре, та годі вже тобі. Я ж не щодня так роблю. Зі мною все гаразд, тому можеш не переживати і їхати займатися своїми справами. Обіцяю все опрацювати, що пропустила сьогодні на парах. Це ж лише лекції, жодної практички чи семінару не було, — виправдовується Поліна і я розумію, що це і є той самий старший брат, про якого мені говорила дівчина. 

— Через тебе я відмінив важливу зустріч і мчав через пів міста спочатку в університет, а потім сюди, бо ти вирішила зробити собі вихідний, — продовжує вичитувати Поліну.

— Я не винна, що твої знайомі з кафедри мене так швидко здали, —  виправдовується дівчина. — А ти міг би й подзвонити мені, щоб не їхати сюди. 

— По-твоєму я не дзвонив? Поліно, глянь на телефон. Це взагалі окрема тема розмови. Для чого тобі гаджет, якщо ти навіть не чуєш коли тобі телефонують. 

Дівчина дивиться на екран мобільного і з виразу винуватого обличчя можна зрозуміти, що він дзвонив і не раз.

— Вибач, я не чула. Готувала їжу,  — винувато клікапає дівчина.

— І що мені з тобою робити Поліно, — чоловік обходить дівчину і вмощується на диван, — доречі, я домовився про твою практику в компанії Бориса. З понеділка підійдеш до них в офіс. Його секретарка розкаже тобі деталі.

— Ти серйозно, зробив це для мене, — із захватом викрикує Поліна, її настрій раптово міняється на 180 градусів. Дівчина сідає біля брата і міцно обіймає його за шию. — Ти в мене найкращий. Хоча ще той буркотун і зануда. Але ми це скоро виправимо.

— Підлиза, — по голосу розумію, що конфлік себе вичерпав.

Йди вже нарешті подумки прошу. Але брат Поліни лише вмощується зручніше та продовжує розмову.

— Поліно, мені треба твоя допомога в одній делікатній особистій справі. 

— Що за справа делікатна та ще й особиста? Заінтригував ти мене братику, бо не кожен день приходиш з такими проханнями.

— Ти можеш попросити свою подругу,  та, що така скромна блондинка з довгою косою. Не пам’ятаю як її звати Оля чи Іра? — витримує запитальну паузу Кирило.

— Оля, — підказує йому Поліна. — То про що треба попросити Олю?

— Мені треба, щоб вона сходила зі мною на концерт Вікторії і вдала мою дівчину. Крім концерту запланований ще благодійний прийом, — спокійно каже цей Кирило, ніби для нього дуже природно просити, щоб хтось прикинувся його дівчиною. —  Концерт завтра о 19:00. Але май на увазі, щоб після цього походу на концерт про це не дізнався весь університет і, особливо, журналісти. Скандали нам ні до чого. Та й дівчина мені також не потрібна. Попередь подругу одразу. 

— Брате, ти знову взявся за старе. Змирися вже з тим, що Вікторія вибрала не тебе і живи далі. В тебе після неї навіть стосунків нормальних не було, може час вже рухатися далі. 

— Поліно, це не твоя справа, — Кирило обрубує спроби сестри йому дорікнути. — Твоя подруга зможе допомогти мені чи ні?  

— Вона не зможе, — категорично відповідає Поліна. 

— Я можу заплатити її хороші гроші, — пропонує Кирило. 

— Дурнику, Оля й без грошей згодилася б стати твоєю дівчиною. Навіть на декілька хвилин. Ти ж подобаєшся їй вже не перший рік.

— То в чому тоді проблема? 

— Оля зламала ногу, тож сам розумієш …

Поліна не встигає договорити, бо Моцарт несподівано починає голосно нявчати на мене. Я не знаю, що відбувається, бо поводилася тихенько, наче мишка.