Емілія Дзвінко - Стосунки на годину і більше, Емілія Дзвінко

— Дуже незвичне ім’я, — дивується.

— Це скорочено від Елеонора. Але мені не подобається моє повне ім’я. Лео набагато краще, — чомусь пояснюю дівчині, хоча мала б злитися на неї. 

— Тобі личить твоє ім'я, — привітно усміхається Поліна і дивиться на мене так щиро, що я не витримую і також усміхаюся їй у відповідь. 

На вигляд вона приблизно мого віку. Акуратне темно-русяве каре, мінімум косметики, карі очі, маленький носик, пухкі природні губи. Трохи загострені риси обличчя з яскраво вираженими скулами. Дівчина симпатична, але явно себе недооцінює. Це видно з її манери поведінки та невпевнених рухів. Одягнена в сірий шефоновий костюм овер-сайз з кюлотами та сорочкою. Лаконічна бежева сумка від Yves saint Laurent.  На ногах легкі сандалі. Дорого, просто та зі смаком. Хоча, якби я її одягала, то погралася б зі стилем і обрала для неї, наприклад, щось більш силуетне ніж костюм овер-сайз. Впевнена, що дівчині би підійшов романтичний образ з вінтажними яскравими деталями.

— То може ми в якості вибачення пригостимо вас чимось, — пропонує Арсен витягуючи мене з роздумів. Біля нього бачу чорнявого хлопця в окулярах, який сором’язливо опустив голову і розумію, що це і є той самий Рома, який мав "включити героя" перед Поліною. Якщо чесно, то з нього герой так собі. Він скоріше принц-невидимка. З’явився, що я й не помітила коли і звідки. Стоїть геть скисший, хто ж на такого поведеться. 

— Ти знаєш цих вигадників? — запитую в Поліни, ігноруючи запрошення Арсена. 

— Тільки одного з них, — дівчина хмуриться і підходить ближче до Романа. Спочатку мовчки міряє його обуреним поглядом, а потім накидається на нього зі звинуваченнями. Я навіть не очікувала від неї  такої бурхливої реакції. — Не підходь більше до мене, зрозумів? Чи минулого разу я тобі погано пояснила. Якщо до тебе не дійшло, то я можу попросити брата. Він пояснить набагато краще, але тоді тобі буде непереливки.

— Вибач, — тільки й зміг відповісти цей Рома на всі звинувачення Поліни. Я не знаю, що там між ними сталося, але мені стало жаль хлопця. Я взяла Поліну за руку, щоб трохи заспокоїти, ввічливо відмовилася від запрошення Арсена і повела дівчину в сторону універу. Вона, скоріше за все, теж тут навчається. 

Ми дійшли до студентської кав’ярні, де Поліна бере дві кави. 

— Дякую, ти мене сильно виручила, — робить декілька ковтків напою Поліна і кривиться. Кава справді тут не смачна.

— Будь ласка, — зітхаю, бо сама я в повній дупі. Дівчина наче відчуває мій похмурий настрій.

— Я можу чимось тобі допомогти? Якщо так, то не соромся, кажи. Буду тільки рада.

— Ну, час повернути назад, щоб я на першу і другу пару встигла ти точно не зможеш і залік з культурології за мене також не здаси. Тож ні. Але дякую, що запропонувала. 

Не знаю як правильно попрощатися з нею, тож чекаю, що вона зробить перший крок сама. 

— Лео, а давай я тебе хоча б пригощу нормальною кавою, бо в студкав'ярні вона дико не смачна. Поїхали до мене? — несподівано пропонує дівчина. Я трохи здивована її відкритістю, бо ми ж абсолютно незнайомі люди. — Я зроблю тобі свою фірмову каву, а заодно перекусимо щось і познайомимось ближче. Ти мені сподобалась, — зізнається мені Поліна. 

Мені приємно, але трохи ніяково, бо не кожного дня зі мною таке трапляється. 

— А тобі хіба на пари не треба? — питаю Поліну, — ти не схожа на класичну прогульницю чи я помиляюся?

— Не схожа, — сміється, — скажу навіть більше, якщо мій брат дізнається, що мене сьогодні не було в універі, то він мені такого прочухана влаштує, що мало не покажеться. Але я не хочу йти на пари, то як ти зі мною? 

Поліна мені одразу сподобалася. А ловити в універі мені сьогодні нічого, то чому б не погодитися. 

Дівчина викликає таксі і вже за 15 хвилин — ми на місці. Поліна мешкає неподалік від центру в елітній новобудові. Її квартира знаходиться на 18 поверсі і поки ми піднімаємося ліфтом, дівчина встигає стисло переказати мені свою біографію: вчиться на ландшафтного дизайнера, зараз на третьому курсі. Має брата, який займається сімейним бізнесом і дбає про неї, батьки померли в автокатастрофі 5 років тому. 

Поліна відкриває двері і її на зустріч вибігає здоровенний лахматий котисько й одразу стрибає до неї на руки. 

— А це мій мейн-кун Моцарт. Найважливіший та найулюбленіший факт моєї біографії, — Поліна жартома знайомить мене зі своїм котиськом, міцно притискаючи його до себе. А я одразу трохи насторожуюсь, бо з дитинства не дуже ладнаю з котами. Собаки мені ближчі. Поліна відчуває мою напруженість і намагається заспокоїти.

— Не бійся, мій Моця хороший. Він не зачепить тебе. Погладь його. Впевнена, що ви подружитесь. 

Я обережно проводжу рукою по кудлатій голові Моці. Він видає трохи дивне нявкання. Я трохи здригаюся, бо ніколи раніше не чула як нявчать мейн-куни.

— Не бійся, мейн-куни мають трохи незвичний голос, — пояснює Поліна. — Але бачу, що ти йому сподобалася. Дівчина щиро радіє, ніби я сподобалася не її коту, а батькам. Це мене веселить і я знову усміхаюсь їй у відповідь.  

Поліна веде мене у вітальню до якої примикає велика тераса з неймовірним виглядом на місто. Я одразу йду туди. Оглядаюся навкруги. Уявляю, як тут красиво зустрічати захід і схід сонця. 

— Подобається?

— Дуже, —  із захватом відповідаю, — навіть трохи по-доброму заздрю. 

— Брат купив мені квартиру як тільки я вступила в універ. Я сама її обставила, але тут так багато вільного місця, що інколи я почуваюся в ній зовсім самотньою, — ділиться зі мною Поліна. Вона така відкрита і не зіпсована своїм соціальним становищем. Рідко зустрінеш таких людей.