Данило Борисович Яневський - Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Знаки князів династії Рюриковичів. Суспільне надбання

Очевидно, що такий стан не влаштовував (або мало влаштовував) інші панівні стани. Уже наприкінці ХV ст. «було зліквідовано принципову відмінність між князями і панами», а «рядові бояри-шляхта самочинно закріпили своє право на належність до верстви «благородних». Наступне, XVI століття стало століттям кардинальних змін. 1569 р. у Любліні було укладено унію, яка створила «двоєдину державу двох народів» — Річ Посполиту, що об’єднала литовців, поляків та русинів. З точки зору права Люблінська унія «була актом цілком парламентарним, який ухвалено на законодавчій основі за відповідною згодою послів, котрих обирала українська (насправді руська. — Д. Я.) шляхта, єдиний правоспроможний стан тогочасного суспільства». Одним з головних наслідків створення єдиної держави було скасування державного кордону між ВКЛ та РП[2]. Це, в свою чергу, мало наслідком «зняття заборони мешканцям Корони набувати маєтки на колишній литовській частині України (тобто Русі. — Д. Я.), відкрило двері польському елементу <...> на ще не освоєні землі півдня та сходу. <...> Чималі маси шляхти <...> переміщаються з Волині на Київщину та Брацлавщину <...>», причому руські пани «вже нічим не вирізнялись від загальної лави «братії шляхетської».

Володіння магнатів Речі Посполитої, в т. ч. Вишневецьких у XVI—XVII ст. Суспільне надбання

Герб роду Острозьких. Суспільне надбання

Герб засновника династії Гедиміна (т. зв. Гедимінові стовпи). Суспільне надбання

Герб «Корибут» роду Вишневецьких-Збаразьких-Несвіцьких. Суспільне надбання

Річ Посполита Обох Народів. 1569 р. Суспільне надбання

Саме в ті часи, тобто в першій половині XVII ст., «сформувався характерний... стереотип українця, в якому органічно сполучено усвідомлення свого «руського» походження з відчуттям належності до польської «політичної нації».

Ще один принциповий, структуроутворюючий чинник середини XVIІ ст. — згасання, виродження, сходження з історичної арени князівських родів, найвірогідніше — внаслідок генетичних захворювань, породжених перехресними шлюбами. Але цей процес був не просто процесом вимирання одних людей і заміни їх іншими. Історична драма нашого народу, і саме це засвідчили наступні події, полягала в тому, що «українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця та гаранта цілості народу», саме вона виконала роль своєрідного підмурівка, який забезпечив цілісність українства (насправді русинства. — Д. Я.) як такого». Саме в цьому, за висловом Н. Яковенко, «в елітарному середовищі бачаться витоки певного морального ідеалу». Із згасанням князівських родів, насамперед Острозьких та Збаразьких, «південно-східний пас України <...> перетікає до рук польських магнатів. Рано чи пізно це мусило призвести до вибуху, адже розривалася вельми непроста нитка протекторату-протистояння, що здавна в’язала козацтво з князями, її заступила позбавлена архаїчно-патронального серпанку оголена етнічна та національна ворожнеча».

В основі цієї ворожнечі об’єктивно лежали фактори буденні. Буденність полягала, по-перше, в тому, що в Польщі «увесь народ і загал польського рицарства замикався <...> одним словом «шляхта»». Натомість на території сучасної України «єдиного народу-шляхти» ніколи не існувало. Над руським народом стояли три ієрархічні поверхи — князі, які були «наріжним каменем» усієї структури; «зем’яни-шляхта» (тобто усі благородно народжені, та військовий елемент — королівські бояри. Це принципове розшарування в побудові панівного політичного класу зумовлювало відмінності в обсягах статків, отже, пов’язаних з цим обсягів прав та привілеїв. Шляхта володіла від 3% (Брацлавщина) до 11% (Київщина) земельного фонду, хоча становила при цьому «абсолютну більшість шляхетського загалу» — від 64% на Брацлавщині до 76% — на Київщині. Ще один структуроутворюючий момент — «дебют» козацтва «на історичній арені», який припав на останні роки століття.

Саме цей дебют, який дуже швидко перетворився на мітельшпіль, став основною причиною розпалу Хмельниччини, яка спричинила гуманітарну, соціально-економічну та політичну катастрофу на більшості території сучасної Правобережної України, віддала її населення під ярмо іноземної, московської окупації, на віки визначила відносини між основ­ними етнонаціональними групами цієї землі як конфліктні. Зазначений «дебют» посилив, крім соціального, і роздмуханий із політичних міркувань релігійний антагонізм між двома основними на той час християнськими деномінаціями[3].

Власне, цей конфлікт, як з’ясувалося вже за століття, і став основною причиною занепаду руських земель, зданих загарбникам Богдановими наступниками. На цих землях станом на першу половину XVII ст. мешкало:

— Брацлавщина — 450—500 тис. осіб (не менш як 220 шляхтичів) у 960 селах;

— Волинь — 680 тис. (шляхти — близько 860 сімей ) у 2130 селах;

— Київщина — 500—550 тис. (610 шляхетських сімей) у 1460 селах[4].

Загалом — 1630 тис. — 1730 тис. осіб, в т. ч. 1690 шляхтичів у 5510 селах.

Висновок перший

Упродовж семисот років, тобто від часів Володимирового Хрещення та «Руської правди» (988/1054 рр.) і до першого розділу Речі Посполитої (1772 р.), руська людність на території сучасної Правобережної України населяла держави, що їх з повним правом можна назвати «правовими». Середньовічні «українці» (насправді русини. — Д. Я.) в повному обсязі користувалися всіма належними тій чи іншій соціальній верстві правами, закріпленими в «Руській правді», «Статуті Великого князівства Литовського», у нормах магдебурзького, саксонського та звичаєвого права. Цими правами від народження користувалося принаймні двадцять поколінь тогочасних «українців». Причому права були нерозривно пов’язані зі становими обов’язками.

Якою зробили «Україну» під час російської окупації?

Упродовж півтора століття Російська імперія провадила на захоплених землях політику ліквідації чинних тоді прав та свобод підданців РП, політику національної, релігійної, соціальної уніфікації. Але можна констатувати, що станом на 1917 р. ця політика в цілому зазнала краху. Ліквідувати дійсні соціокультурні, релігійні відмінності між так званими «великоруськими» і так званими «малоросійськими» губерніями загалом не вдалося. «Малоросійські», натомість, чітко ділилися на дві нетотожні між собою цілості — «правобережну» та «лівобережну». Географічний кордон між ними проходив по правому берегу річок Дніпро та Псел, якщо зовсім точно — по східному кордону дії Статуту Великого князівства Литовського — унікальної збірки римського, магдебурзького, саксонського та звичаєвого права, норми якого регулювали життя тамтешньої громади та держави від Х ст.

Річ Посполита — протекторат Російської імперії. 1773—1789 рр. Суспільне надбання

Ліквідація Речі Посполитої, запровадження дегенеративної порівняно з існувавшою впродовж попередніх століть російською правовою системою, скасування основних прав та свобод шляхти, міщан, закріпачення селян, проведення принизливої для руського населення культуртрегерської політики, яка заперечувала гарантоване їм упродовж попередніх століть право на релігійну та культурну самоідентифікацію, спричинили головно відчуження абсолютної більшості людей від окупаційної влади.

Натомість тогочасне населення теперішньої Лівобережної України було в більшості своїй переселене з інших територій і тому ставилося до російських імперських реалій незрівнянно лояльніше за населення Правобережжя. Населення сучасної Лівобережної України в цілому інтегрувалося в систему романовських економічних та політичних реалій.

Висновок другий

Указані та інші системні фактори зумовили те, що під 1917 р. український народ як цілість в межах