Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

Він тягнеться до мене. Я, як завжди, злегка обіймаю його за плечі. А ось він щосили стискає мене. Втискає в сидіння. Його губи опускаються на мої. Вони трохи вологі. Язик ковзає вздовж зубів.

Намагаюся відштовхнути чоловіка, але сил не вистачає.

— Пусти! — вдається відвернути голову.

Б’ю його по плечу.

Хватка слабшає. Валера відсувається, клацає блокуванням.

Я відчиняю двері й кулею вилітаю надвір. Жадібно хапаю ротом прохолодне повітря, а потім тру губи тильною стороною долоні. Відчуття липкого поцілунку продовжує переслідувати мене.

Валера виходить за мною.

— Таня, вибач, — намагається взяти мене за руку.

— Навіть не розмовляй зі мною більше, — відсахуюсь від нього й майже бігцем прямую до парадних.

Руки та ноги тремтять від пережитого стресу. А ще друг називається!

Забігаю в під’їзд, гучно грюкаю дверима і мчу до своєї квартири. Добре, що мешкаю на першому поверсі. Не доведеться чекати, доки ліфт приїде. Він у нас повільний, як старий дід.

Серце калатає, поки тремтячими пальцями намагаюся намацати ключ у сумочці.

Сподіваюся, Валера не піде за мною. У нас на під’їзді немає домофона, ще тиждень тому п’яний сусід зламав. Ми з мешканцями, звісно, сварилися, навіть гроші зібрали на новий. Але його досі не зробили. Кербуд розводить руками, мовляв, черга, наберіться терпіння. Добре, що до нашого подвір’я не зазирають чужі.

Зрештою, відчиняю замок. Ввалююся у квартиру і, зачинивши двері, видихаю.

Майже без сил опускаюся на банкетку й сиджу так довгих п’ять хвилин.

У голові повний сумбур. Валера мене налякав. Навіть не знаю, як тепер із ним спілкуватися?

Потроху приходжу до тями. Спочатку заспокоюється серце, а потім і апетит прокидається — перша ознака, що зі мною все гаразд. Я коли нервуюсь — шматок у горло не лізе.

А ще ж треба вирішити, що робити далі. Збирати речі або дати Валері шанс і почекати кілька днів. Раптом він знайде мені роботу?

Погляд падає на рекламку піцерії, забуту на столику біля вхідних дверей. Що ж, піца — то піца. У будь-якій незрозумілій ситуації спочатку треба поїсти.

Оплачую замовлення через телефон. Іду на кухню, машинально готую каву. У голові блукають похмурі думки.

І додому повертатися не хочеться, і з Валерою вступати в стосунки — теж.

Ось як вчинити?

Знімаю кавник із плити й плетуся у ванну. Але варто залізти під душ, як чую дзвінок. Він деренчить і деренчить, наче хтось затиснув його пальцем.

Втім, зрозуміло хто. Напевно, це кур’єр. Швидко впорався, за десять хвилин. Але це не привід ламати двері!

Роздратовано накидаю халатик прямо на мокре тіло.

Зараз я цьому типу висловлю все, що думаю!

Ривком відчиняю двері, заготувавши на язиці «кілька ласкавих». Мене обдає ароматом чоловічих парфумів, алкоголю і крові. Чорна тінь з’являється з коридору. Загороджує прохід.

Злякано відступаю. Крик завмирає в горлі, коли величезний мужик із блідим обличчям падає на мене…

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно