Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

- У мене є для вас пропозиція, - каже бос, схрещуючи руки на грудях.
- Я можу від неї відмовитися? - густо червонію, розуміючи, про що він.
- Боюся, що ні, - в його зелених очах спалахує ледь помітний вогник.
Я розумію, що нікуди мені не подітися від нього. Він всюди знайде мене, як би далеко я не втекла. Адже сама прийшла, сама погодилася...
Як же мені вибратися з цього кошмару?

Увага! Дуже гаряче! Авторка не проти лайків та коментарів :))

1

— Тобі все вдасться, Сонічка, — ласкаво говорить моя керівниця. — Вадим Сергійович хоч і вимогливий, але справедливий чоловік.

Я нервово усміхаюся, поправляючи спідницю. Боюся виглядати непрезентабельно.

Уся річ у тім, що наш бос, власник фірми — Вадим Сергійович Зимнєв — шукає собі помічника. Зарплата скажена, але разом із цим і обов’язків до ранку. Ще й ненормований графік. Навіть дивно, що його нинішня помічниця примудрилася завагітніти.

Мені потрібні гроші, і це буде чудова нагода їх заробити, а заразом себе перевірити. Зарплата — скажена, конкуренція теж. Мене не рятує навіть те, що за мене поручилася керівниця бухгалтерського відділу. Вердикт Зимнєва був один — хай іде на співбесіду на рівних.

Я сиджу в приймальні біля кабінету вищого керівництва, чекаючи своєї черги на співбесіду.

Якщо все вдасться, я буду сидіти он за тим столом на місці симпатичної й вагітної блондинки — Свєти. Крім мене в приймальні ще п’ять осіб сидить, а в коридорі ще десять.

Погляд так і падає на величезний живіт Свєти. Ось навіщо я прийшла? Це ж декретна посада. Три роки — і все. А що як Свєта захоче повернутися відразу після пологів, і вийде, що всього на два тижні?

Я нервово смикаю сіру спідницю, намагаючись зосередитися. Одяглася, як сіра мишка. Біла блузка, застебнута під шию, сірий піджак і спідниця до колін.

Думала, що виглядатиму занадто відверто. Тим паче це мій єдиний нормальний костюм, але в порівнянні з красунями, які тут зібралися, я виглядаю скромною черницею.

Поруч сидять дві силіконові ляльки з задушливим запахом парфумів, хлопець у строгому костюмі, який витріщається в телефон, і дівчинка з рожевими пасмами у світлому волоссі. Ось саме вона найбільше вибивалася з офісного стилю, одягнена у рвані джинси й яскраво-рожеву сорочку. Здавалося, що вона просто з вулиці зайшла на співбесіду. Що ж, мінус один кандидат на посаду. Навряд чи Зимнєв таку візьме.

Ох, навряд чи він і мене візьме. У мене ж із видатного тільки трійка. Проте своя, натуральна. І взагалі, для посади помічника потрібні мізки, комунікабельність, пунктуальність і так далі. Усе це в мене є. Навіть часом повна відсутність скромності.

Свєта потягується й хапається за живіт. З незадоволеним обличчям дивиться на нашу компанію. Її погляд затримується на мені.

Ми знаємо одна одну, але ніколи не спілкувалися. Просто вітаємося щодня, коли вона їде на шостий поверх, а я плентаюся в кабінет на третьому.

— О, Соня, — вона встає, підтримуючи живіт. — Я в туалет збігаю. Приглянь тут, будь ласка. Там Вадим Сергійович ще проводить співбесіду з кандидаткою, а я почуваюся так, ніби мій сечовий міхур зараз розірве.

— Так, звісно, — відповідаю я, підіймаючись і відчуваючи на собі вбивчі погляди присутніх.

Я прямую до столу Свєти, поки вона прискорюється до виходу з приймальні, зносячи всіх на своєму шляху.

Силіконові ляльки з якоюсь зверхністю дивляться на мене, хлопець кидає насторожений погляд, а різнобарвна дівчина дістає телефон у жовтому чохлі з кицькою і втуплюється в нього. Ось точно її не візьмуть. Вона взагалі на вигляд студентка, а Зимнєву не стажистка потрібна, а професіонал.

Я нервово стукаю пальцями по стільниці, подумки переконуючи себе, що все добре, і молячись, щоб не задзвонив телефон. Але все стає гірше в ту мить, коли відчиняються двері в кабінет боса.

Здається, у приймальні стає нічим дихати, тому що звідти виходить він. Наш Вадим Сергійович Зимнєв — високий, м’язистий чоловік із прямими рисами обличчя. Його зелені очі з якимсь холодом сканують приміщення й застигають на мені.

Слідом за ним із кабінету виходить пергідрольна блондинка з ледве застебнутою блузкою на грудях.

— До побачення, — єлейно каже вона, а для мене її голос звучить, як каркання.

Я навіть шкірою відчуваю, як він дивиться на мене, повільно переводячи погляд на тих, хто сидить позаду мене.

Все-таки на робочому місці Свєти немає. У її комп’ютері щось відкрито, а якась незнайомка сидить за столом.

— Я — Соня, — усміхаюся я. — З бухгалтерії.

Голос тремтить, я відчуваю хвилювання й невпевненість. Я ніколи не стикалася з керівництвом так близько. Весь час здалеку, буквально кілька разів бачила, як він приїжджав на своєму автомобілі на роботу. Навіть так він мені здавався якимось атлантом, що зійшов на нашу землю. Нереально вродливий чоловік.

— А де Світлана? — хрипко запитує він, викликаючи тремтіння в моєму тілі.

Не можна ж так реагувати на малознайому людину. Так, він мій роботодавець, але коли мене приймали на роботу, відбувалося це виключно через відділ кадрів. Тут же свого помічника і праву руку наш бос шукає сам.

— Відійшла в туалет, — я намагаюся приховати хвилювання, але руки однаково зрадницьки тремтять.

Це все через співбесіду. Ні, нічого такого, що я вже сиджу на місці його секретаря.

Він повільно обводить мене поглядом і миттю відвертається, як від настирливої мухи.

— Хто наступний? — запитує чоловік, дивлячись на тих, що залишилися.

Я вже хочу викликатися, але Свєта ще в туалеті. Не можна ж залишати її робоче місце без нагляду. Он її сумка лежить, і гаманець стирчить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍