Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

— Я, — пискляво відгукується дівчина в різнобарвному одязі.

Вона жваво підскакує й прямує до Зимнєва. Той не зводить із неї убивчо-холодного погляду, що ковзає по її зовнішньому вигляду. Здається, що він зараз вижене її, але його обличчя залишається неупередженим і непроникним, коли він впускає її в кабінет.

Вони сидять там доволі довго, а я навіть не знаю, що й думати. І де Свєта? Невже у вагітних там ніагарський водоспад?

Двері в кабінет боса знову відчиняються. Дівчина з рожевими пасмами задоволено вивалюється звідти, виблискуючи білими зубами. Вадим Сергійович теж виходить. Похмуро дивиться на кандидатів, що залишилися, й заявляє:

— Співбесіду закінчено, можете бути вільними.

Мені хочеться смикнутися в його бік і спробувати пройти співбесіду, але я знічуюсь під його поглядом. 

Першим приймальню залишає хлопець. Дві силіконки все ще сидять, перекидаючи ногу на ногу, намагаючись привернути увагу самця. Ось тільки їхні дії ніяк на нього не впливають, і вони теж відступають, не забувши хмикнути на мене. А я що? Мені теж шансу не дали.

— Ви щось не зрозуміли? — чую холодний голос на свою адресу.

— Свєта ще не повернулася, — миттю відповідаю я, несила дивитися в його очі, а тому витріщаюся на його кадик, а якщо опустити очі нижче, то можна побачити крізь білу сорочку його торс.

Навіть крізь тканину видно його рельєфні кубики. А якщо опустити погляд ще нижче — туди, де під пряжкою ременя ховається… Так, дивимося босу в очі.

— Я зачиню приймальню, дякую за розуміння, — відповідає він, вказуючи на двері.

Для цього йому доводиться виставити руку вперед, а мені — вчергове насолодитися виглядом його м’язистих плечей. Класне в нього тіло, видно, що не гребує ходити в качалку. У роті пересохло, коли я уявила, як він міг би носити жінку на руках. Навіть не мене, а якусь абстрактну жінку. Навряд чи такий чоловік, як мій бос, подивиться на мене трохи уважніше, ніж на пил під його черевиками.

І все ж, коли я виходжу з приймальні, відчуваю його пронизливий погляд мені в спину.

 

Шановні читачі!

Запрошую усіх до новинки - Мій кримінальний бос

— Танюш, нумо підвезу тебе додому, — пропонує Валера, притримуючи мені двері.

За спиною гримить музика. Цю ніч я провела в барі з друзями, заливала коктейлями горе.

— Не відмовлюся, — усміхаюся йому.

З Валеркою ми ще зі школи знайомі, він і тоді намагався до мене залицятися. Симпатичний хлопець, але… Не моє. Я знаю про його таємну закоханість, ось тільки допомогти нічим не можу. У мене до нього не тремтить. Шкода, але так теж буває.

Ми виходимо з бару.

Давно я стільки не пила, як цієї ночі. А все тому, що мене вчора звільнили з роботи. Наш начальник вирішив узяти на роботу свого племінника, а мене попросили піти.

Туга навалилася — сил немає, і страх перед майбутнім. Чуже місто, чужа квартира — що робити? Повертатися в провінцію до батьків, як побитий песик? Ось і вирішила «на радощах» запросити всю компанію до бару. Місце обрала пристойне, у центрі міста. Друзі підтримали, але вже світає, ніч добігає кінця, а отже — час роз’їжджатися.

В голові трохи паморочиться. Ось не вмію пити, й не треба починати. Валера веде мене до своєї іномарки й відчиняє двері.

Падаю на сидіння поруч із водійським. Клацаю ременем безпеки.

Валера заводить двигун. Продовжує базікати про щось, але я не слухаю. розосереджено дивлюся у вікно на висотки, що проносяться повз.

Машина зупиняється в мене на подвір’ї.

Валера замовкає. Дивиться на мене так, що я починаю мимоволі поправляти блузку — раптом розстебнулася?

— Слухай, Таню, — каже він хрипким голосом. — Тобі зовсім не обов’язково їхати, ти ж знаєш.

— М-м-м? — невтямки дивлюся на нього. — Про що ти?

— Я можу по своїх каналах пробити. Може, десь потрібен менеджер із продажів.

— О, буду вельми вдячна, — хапаюся за примарну надію.

Раптом він справді зможе допомогти?

— Так, зрештою, ти хороший фахівець, — каже він, продовжуючи дивитися на мене.

Його погляд наполегливо ковзає моїм обличчям, опускаючись до губ. Від цього я трохи тверезію.

Нервово ковтаю.

— Дякую, Валеро, — кажу йому. — Тоді напишеш, якщо знайдеться щось?

— Звісно. Ми могли б ще раз зустрітися, — продовжує він, не поспішаючи зняти блокування з дверей. — Посидимо в кафе, обговоримо. Удвох. Ти мені дуже подобаєшся, Тань.

Мене трохи лякає така наполегливість друга. Раніше він був більш стриманим. Може, це мій майбутній від’їзд так діє на нього? Чи зайвий келих пива?

— Ти хороший друг, Валеро, — тягнуся до ременя безпеки.

Хлопець перехоплює мою руку. Його долоня мокра і спітніла. Мені зовсім не подобається його дотик. Хочеться вирвати руку, але я змушую себе зберігати спокій. Це ж Валерчик. Він хороший хлопець, але зовсім не приваблює мене як чоловік!

— Відпусти, — намагаюсь звільнити руку.

— Таню, дай мені шанс, — дивиться, як кіт зі Шрека.

Від цього стає лише гірше.

— Ні! — гаркаю я.

— Гаразд, пробач мені. Я не хотів нічого поганого, — його великий палець гладить моє зап’ястя.

— Валеро, не варто, — хитаю головою. — Мені справді шкода, але…

— Завжди є це «але», — посміхається він. — Дозволь хоч обійняти тебе.

Я видихаю. Зрештою, на прощання ми завжди з друзями обіймаємось. У цьому немає нічого такого…

— Гаразд, — дозволяю.