Ольга Суниця - Невинна для мажора, Ольга Суниця

Розділ 2

Наступного дня, ранком, спустившись снідати, я знайомлюсь з чоловіком тітки Соні. Павло Анатолійович, досить привабливий чоловік років п'ятдесяти. Коли заходжу у їдальню, він вже снідає з моєю мамою і тіткою. Стриманий, не багатослівний, він сухо запитує, як в нас справи, як доїхали, швидко допиває каву і спішить на роботу. В мене складається таке відчуття, наче йому взагалі байдуже, що відбувається в його домі і хто в ньому живе.

Потім заходить Ігор, з усіма привітно вітається, нагадує мені про екскурсію містом і зникає, так і не снідавши.

-         Бачу з Ігорем ти вже подружилась, - зиркає на мене зацікавленим поглядом тітка Соня.

Ніяково знизую плечима, потупивши погляд у чашку з чаєм.

-         Це добре, будеш мала компанію у чужому місті, - задоволено продовжує. - Він хороший хлопчина. Привітний і відповідальний. Навчається на юридичному, вже останній курс.

-         Ви так його вихваляєте, наче сватаєте, - виривається з язика.

-         Ні, що ти? – махає руками вона. - Я до хлопців з такими справами не лізу. Це їхнє діло, з ким зустрічатись. Вони виросли без матері, коли ми з їхнім батьком зійшлись, вони вже були дорослі і самостійні.

Хочеться запитати, що сталось з їхньою мамою, але стримую себе. Напевно це не моя справа.

-         Настю, ми з тіткою вчора порадились, - якось не впевнено починає говорити мама і відводить погляд.  - Це місто досить велике і перспективне. Ти б могла залишитись і знайти роботу. Нащо повертатись у нашу глуху місцевість, де не видно ніякого майбутнього?

-         Ти хочеш залишити мене тут? - дивуюсь з її пропозиції. - І давно це ти замислила? Як я тут виживу? Життя дороге і квартиру зняти теж не дешево.

-         Не потрібно нічого знімати, - зауважує тітка. - Поживеш у нас. Я Павла попередила, він не проти. Освоїшся, знайдеш хорошу роботу, встанеш на ноги. Якщо щось, хлопці допоможуть.

А жіночки швидкі, все вирішили за один вечір, навіть мене не запитали.

-         Я не впевнена, що в мене вийде, - їх ідея наче сніг на голову. В моїх планах було погостювати декілька днів і забратись додому.

-         Доню, якщо не спробуєш не дізнаєшся, - заспокійливо промовляє мама.

Все це я розумію, але проживати у чужому будинку, де один з пожильців точно не зрадіє моїй присутності, не дуже приваблива перспектива. Бачила вчора вбивчий погляд Стаса, він явно не шанувальник небажаним гостям.

Після сніданку повертаюсь до кімнати і бачу біля дверей дві моїх валізи. Поки ми снідали хтось їх сюди приволік. Оглядаюсь навколо, але нікого не бачу, можливо хтось з прислуги. Сім'я досить багата, щоб мати обслуговуючий персонал. Для мене це дивно, так як ми досить бідні.

Затягую у кімнату спочатку першу валізу, повертаюсь за другою. І бачу Стаса. Він якраз вийшов з кімнати і зачиняє на ключ двері. Я стою не рухаюсь, а він не дивиться на мене, робить вигляд, що не помічає. Хоч це не можливо у відстань в три чотири метри. Відчуваю, як пришвидшується пульс, обличчя починає палати, але погляду не відводжу. Лише перед тим, як йти, він коситься на мене байдужим поглядом.

Хапаю валізу і швидко замикаюсь у кімнаті. Цей чоловік явно мене недолюблює. Він навіть не відчуває провини за вчорашнє скоєне. А мама хоче, щоб я тут залишилась. І як я можу жити поруч з ним, коли нас розділяє лише одна стіна?

В обід додому повертається Ігор, і як обіцяв, забирає мене на екскурсію. Ми гуляємо по місту, він показує найцікавіші місця, потім веде на площу, де красується височенна ялинка, наряджена у величезні іграшки. Я у захваті і переповнена позитивними емоціями.

Находившись так, що ноги болять, Ігор веде мене в кафе зігрітись і випити гарячого шоколаду.

-         І як, сподобалось тобі наше місто? - запитує, попиваючи напій.

-         Так. У вас красиво і є на що подивитись, - зізнаюсь і переводжу погляд у вікно. На дворі вже опускаються сутінки і ялинка сяє різноманітними вогнями.  - В нашому маленькому містечку такого не побачиш.

-         Ти ще багато чого не бачила, - посміхається і хилиться до мене ближче. - Тобі треба затриматись у нас, щоб повсюди побувати.

Відзначаю для себе, що його посмішка досить красива.

-         Мама взагалі хоче, щоб я залишилась тут і влаштувалась на роботу, - хмикаю і припадаю губами до чашки. Гарячий шоколад обпікає, та водночас зігріває. - А тітка говорить, що можу пожити в вас.

Я закочую очі, вважаю ідею жінок трохи абсурдною.

-         Я був би радий, якби ти залишилась, - тихо промовляє і пожирає мене очима. - Хочу продовжити з тобою спілкування.

Від його погляду стає ніяково і відхиляюсь назад. Здається він зі мною фліртує, чи може я себе накручую?

-         Я подумаю, - не впевнено говорю. - Можливо і залишусь. Та я розумію, що знайти роботу не так просто без жодного досвіду.

-         На рахунок цього не хвилюйся, щось придумаєм, - радісно запевняє, потім замовкає і прищурює очі. - А як же твій хлопець?

Я здивовано округлюю на нього очі.

-         У мене немає хлопця, - качаю головою.

-         Як така мила дівчина і не має другої половинки? - бачу, як він радіє моєю відповіддю. Тепер я майже впевнена, що він зі мною фліртує.

-         Не склалось. Був один, але наші відносини не розвивались, від нього не було ніякої ініціативи. Мені набридло і я його покинула, - знизую плечима.

Навіть згадувати немає про що. Це був мій однокласник і наші стосунки тривали три роки. Стільки часу, а далі поцілунків так і не дійшло. Я вже почала думати, що зі мною щось не те. А через місяць після розставання дізналась, що він пішов у монахи. Не знаю, що там клацнуло йому в голові, та надіюсь він це зробив не через мене.

-         А ти? - тепер моя черга запитувати. Ми акуратно дізнаємось про особисті справи одне одного. - Маєш дівчину?

-         Я теж один, - задоволено відповідає. - Майже пів року минуло, як розійшовся з однією дівчиною. Вона поїхала за кордон працювати і швидко знайшла мені заміну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍