Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Від них, менших за сонце, стає приємно і райдужно. І вже зовсім поодинокі ранки, коли немає ні сонця, ні фрутхенів, — жахітливі, сповнені безнадії та депресії; хочеться забитися в найдальший куток і нікого не бачити.

В прагненні співчуття ми згадуємо тоді про одвічного приятеля. По тривалих пошуках, що свідчать, яка занедбана ця важлива дружба, ми, нарешті, знаходимо його адресу, без вулиці та будинку, міста та індексу, ні ім’я, ані прізвища. Ми звертаємося до нього з великої літери: Він, Його, Йому, маючи привілей телефонувати Йому безкоштовно, будь-коли і хоч би звідки. Від більшості співрозмовників, зокрема родичів і знайомих, Його відрізняє вміння слухати не перебиваючи. Позаяк Він нічого не каже, невідомо, чує він нас і чи взагалі слухає. Він, який створив нас, тендітну травинку й німотний камінь на розраду своїй самотності. Ми шукаємо Його на далекій планеті, тоді як він зовсім поруч. Ближче, ніж фрутхен.

Небо вкривають хмари, і падає дощ. Проте якщо з сонцем до кінця не ясно (не вносить ясності й гідро-метеоцентр), то в появі і зникненні фрутхена проглядається закономірність. Апогей фрутхена припадає на ранок, до вечора поступово зменшуючись: між дев’ятнадцятою годиною вечора і восьмою годиною ранку наступного дня лінія фрутхена перебуває на фатальній позначці нуль, звідки її не зрушить ніяка сила. О восьмій годині ранку лінія раптово й різко стрибає вгору й упродовж дня знову повільно опускається. Так триває від понеділка до п’ятниці. Від дев’ятнадцятої години п’ятниці до восьмої години ранку понеділка лінія фрутхена незмінно перебуває на нулі. Тим вище, здавалось би, вона повинна підскочити в понеділок, проте нічого подібного не відбувається — вона сягає тієї високої позначки, що завше, — тиждень у тиждень, місяць за місяцем і так увесь рік.

Разом із першим снігом перед очима постає картина в її філософській довершеності, названій поправками фрутхена, за якими ховаються ті декілька по-святковому вихідних днів, в які їх марно шукати, якщо, звісно, не подбати заздалегідь, адже без фрутхенів — усе одно, що без Ньютона: людина літала би разом із деревами, носорогами та будинками, годівниці для птахів ненастанно гойдалися б, а книжки не затримувались би на полицях бібліотек.

Фрутхен — не більше й не менше — здатний кардинально змінити життя. А здавалося б, такий поштивий і скромний: як на наш час — рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує, таку людину? Людину? « Невже я сказав “лю -дину”?» — «Саме так». — «Цього не може бути!» — «І все ж таки». — «І Ви теж чули?» — «Чув». — «А Ви? Ви також готові підтвердити?» — «Атож!» — «А Ви хто, смію Вас запитати?» — «Я... я просто опинився поруч — абсолютна випадковість». — «Тоді я Вас усіх перепрошую. Сталося невеличке перебільшення. Фрутхен — не людина».

Хоч не людина, фрутхен володіє багатьма рисами, які людину тільки прикрасили б, як- от уже згадана скромність, а ще — постійність і причепуреність. Він свіжий. Він — для людини. «Є пропозиція!» — гукають мені. «Яка?» — відповім я з обережною зацікавленістю. «Замість скандально пробріханих нагород запровадити фрутхени: першого, другого, третього ступенів, а також “За особливі заслуги”. Переможців нагороджувати від повідно золотим, срібним і бронзовим фрутхенами. Замість дотацій виділяти соціальний, а заробітну плат ню перевести в заокруглений фрутхен». «Та це ж ре волюція!» — «Фрутхенова», — погодяться зі мною, ніби то найбуденніша річ. Реакція, яка неодмінно настала б, протривала б недовго, бо як можна опиратися фрутхенові, спокусливому та духмяному?

Час, нарешті, сказати те, що вже й так зрозуміло. Фрут-хен — десерт. Тістечко, наповнене фруктами, помадкою причепурене. Фрукти, власне, й роблять фрутхен фрутхе-ном — ананасовим, малиновим, яблучним. Скільки плодів, стільки різноманітних фрутхенів. Ось виноградинка в барці жовто-червоного абрикоса — куди стернуєш, солодка крихітко? А ось рятівне кільце ананаса і фрутхен, що зазнав кораблетрощі: кошик тріснув, грушка-щогла по-хнябилася. Покидають кораблі-фрутхени вітрину-гавань, вирушаючи у плавання морями та океанами. Різне його тривання — хвилини, години, цілісінький день, а буває, що й декілька. З доку корабель-фрутхен зіслизає у світлу гавань, над якою лампа неонового неба і сонце, з яким фрутхен допіру порівняно. В гавані затишно — не ввірветься вітер і не захлесне шторм. Багато їх, кораблів-фрутхенів. Кран-рука бере їх гачками-пальцями і кладе на папір.

Найкоротше плавання завершується на одному з кількох острівців на високих основах. Поет сказав би, що корабель розбивається об рифи, тоді як насправді фрутхен банально з’їдають. Поет знає це й сам, проте на відміну від неотеси, довго милується досконалим тільцем, торкаючи врешті губами, мовби цілуючи.

Фрутхен люблять усі — директор банку і президент товариства, інженер перед кульманом і муляр, який тинь кує вертикальні поверхні. Його купують закохані, а крихти, воркуючи, здзьобують голуби. Лежать вони, брати-близнюки біля водія, раз по раз від звуків клаксона і грубої лайки підстрибуючи. З’їсть водій їх, не панькаючись, ще й відригне безсовісно. З закоханими веселіше — з ними фрутхен у кінотеатрі побуває і, якщо пощастить, фільму побачить.

Самотній пенсіонер теж любить фрутхен. Може, навіть більше, ніж поет з водієм вантажівки і закоханими вкупі. «Вам?» — голос продавчині не надто приязний: не любить вона, коли довго вітрину роздивляються, їй так, ніби то її догола роздягають. Марно вона так думає — не до неї йому, пенсіонерові: «Фрутхен, будь ласка», — ледь шамкає. «Розвелося їх», — бурчить продавчиня подумки. Розраховується пенсіонер, довго виловлюючи із благенького капшучка, що, може, й кращі часи знавав, неслухняного шеляга. Нетерпеливиться продавчиня, монету до каси кидає: дзеньк-зойк – затраснулась ляда! «Наступний!» — командує.

Але як йому, наступному, який неподалік колону підпирає, наче кохану голубить, та й підійти наважитися? Може, він — злодій? Смішно зазіхати на фрутхен, коли за рогом банк — з вікнами та рекламами, на яких золоті гори виблискують, і банкнотами, що в електролічилці обнадійливо шелестять. Найліпший момент — позаду ніхто не квапить і попереду не громадиться. Сміливіше, людино! Продавчиня обслужить тебе з люб’язністю, прищепленою в торговому коледжі.

Охоронці витріщаються в монітор облаштованого під мостом, яким гуркочуть трамваї, постерунку. Ось уже двадцять хвилин, а він не рухається. По обидва боки — крамниці, бутики, авіабіржа з квитками, що обпікають вітрину палкими приклеєно-стрічковими цілунками. Охоронці вдивляються в нього, але він нікуди не йде, тоді як усі кудись квапляться, якщо й затримуючись перед вітринами, то ненадовго. Шпигун? Хіба такий, який нічого нікому не передає і не отримує. Терорист? Їх насторожує борода, проте погляд у нього