Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

рахманний, а як щось і спроможне вибухнути, то лише серце під одягом — заслабке пошматувати бетон. Наркоман? — мучаться в здогадах.

Поволі охоронці починають нервувати, один із них нахиляється майже впритул і сичить: «Злиняй, засранцю!». Тієї миті він підводить погляд до облаштованої під стелею підземного переходу камери, і той, який утупився в монітор, з несподіванки подається назад. Діється неймовірне, «засранець» від’єднується від колони і йде. «Волоцюга», — видихає напарник. «Засранець!» — повторює охоронець, проте на цей раз лайка звучить, як церковне розгрішення, після чого обоє відвертаються затягнутись цигаркою і погомоніти про близькі вихідні та кобіт.

Чому волоцюга пішов і куди? Невже сила фрутхеново-го тяжіння здолала його, який так довго чинив їй опір? Невже він зараз підійде і зробить замовлення? Невже продавчиня покладе фрутхен у жиронепроникну торбину і простягне поверх прилавка? Простягне чи, зважаючи на його вигляд, що не викликає довіри, спершу зажадає оплати? Невже він витягне гаманець і добуде названу суму? Господи Боже — невже це він дістає сотку з м’якого шкіряного поляриса, з кишеньок якого несміливо-допитливо визирають кредитні й страхувальні картки і світлина, яку не пощастило роздивитися, оскільки він повернувся боком. Чи можливо таке?

Ні, неможливо. «Ви жорстокий, — закинуть мені, — Ваші герої бідолахи і перебенді. Ви примушуєте їх волочитися» і теде. «Не я, а життя, — відповім. — Я даю їм надію». — «Надію?! — уже не на жарт обуряться. — Ви ж щойно пожалкували йому нещасного фрутхена!» — « Не жалкував я, — заперечу. — Він отримає фрутхен, просто у нього немає грошей, щоб самому купити. Ані копійки. Повірте, мені так само жаль, як і вам!» — «Ви ж чомусь не позичили! — дорікну. — Не пошкодувавши для нього кількох кругляків, ви б запобігли тому, що насувається». А по хвилі додам — на виправдання героя і загальне примирення: «Йому якось жити треба». — «От-от, перестати вештатися, зайнятись працею, завести сім’ю».

Бо й справді — чому він іде? Міг би тупцювати на місці. Міг би сісти, хоча сісти міг би хіба на землю — в підземних переходах немає лав. Міг би присісти — на його батьківщині навприсядки лузають соняшник, розпльовуючи лушпиння. Міг би не йти, а проскакати на одній нозі, як у класиках, до ескалатора, який в підземелля метрополітену звезе або ж нагору, де на майдані велосипеди з рекламою установи, що здійснює операції, та кредитної картки, проковтнувши яку, банкомат випльовує гроші.

Там, нагорі, стоять столики і ростуть квіти. Може, його хтось веде, не помічений монітором невидимець, інопланетянин з віддаленої галактики? Або просто істотка, яких малюють у коміксах? Може, то не він іде, а земля рухається йому назустріч? Міг би провальсувати, підхопивши панну з милим, мов намальованим, личком. Міг би, нарешті, проскакати навприсядки — з хвацькістю, яка змусила б стрепенутися. Де там! Він тишком відділяється від колони, наче Піноккіо з пінієвого оцупка, тільки очі його — не пінії, а море: далеке, синє, безкрає.

Він іде, бо все на світі пов’язане. Бо йдуть вони. Вони ж ідуть, бо далі стояти безглуздо. Їх двоє. Він і вона. Все-таки їх троє. Третій — він. Якщо точніше, їх четверо. Щойно вони купили фрутхен і повернулися йти. Він, фрутхен, і є четвертим, що єднає міцними путами.

Хлопець пропускає дівчину першою, так що першою на сходинці ескалатора опиняється її нога в червоному мештику з дешевою блискучою брошкою. На сімнадцять секунд, які їхатимуть нагору, хлопець і дівчина опиняються на одному рівні, їхні губи зливаються.

Вони майже нагорі, а він щойно стає на металеву сходинку з брудною плямою від розлитого напередодні напою. Якби обоє їхали, дивлячись вгору за рухом, і він захотів би дещо скоротити дистанцію, мало що змінилося б: вгорі, де закінчується ескалатор, пильно дивиться електронне око. Впевненість — те, чого йому бракує поміж чужих, незнайомих людей. Йому бракувало її завжди.

Перехожому, який їде знизу нагору, найперше відкривається небо, вже потім будинки, рекламні щити, дорога. Це — одна з нечисленних нагод підвести погляд — зі страхом і сподіванням, розпачем і незмірною невідомо-кому вдячністю. Асфальт і трава, зебра й бордюри, зелень, що пробивається між плитами, крокуси на рекламному щиті страхової компанії.

Сонце засліплює його. Доки оговтається, переслідувані можуть зникнути. Якби він був справжнім переслідувачем, він добряче лайнувся б і, налігши на ноги, увірвався б до найближчої кав’ярні, де офіціант чемно запропонував би свої послуги. Заки він відмовився б, його зір встигнув би охопити столики і запам’ятати товариства за ними — тих, кого він шукає, там не було б. Він буквально вилетів би надвір, мало не збивши клієнтів, які саме взялися за клямку, кинувся б через перехрестя, мацав би зачинений вхід з вирізьбленими в дереві грудастими сфінксами, за що його вкотре безпідставно обізвали би пияком, а може статися, ще й маніяком. Але найперше він одягнув би сонцезахисні окуляри.

Порятований хмаркою, що на мить заступила сонце, він змінив свій статус з підозрюваного на переслідувача. Він скорочує відстань, удаючи, що йде, як усі. Він усміхається до доктора Будьздорова, відмовляючись від простягненого з рекламного щита соєвого десерту. Його ніхто не вчив усміхатися, він і сам не сказав би, звідки це в нього. Він стримує від падіння хлопчика. Підносить бабці з землі гаманець. Гаманець! Він бачить кульбабку, і йому тенькає щось усередині. На світлофорі відстань між переслідувачем і переслідуваними скорочується до нуля.

Коли спалахує зелене світло, гурт людей, до яких тепер належать обоє переслідуваних, переходить вулицю. Малюк у візку, вихилившись назустріч водієві автомобіля, крутить ручками уявне кермо і гуркоче.

По хвилі вони вже на тому боці. Їхній статус змінився, проте їх забули про це повідомити: «Шановна пані Ікс і пане Ігрек, маємо честь поінформувати Вас, що в період від 1 берипня такого-то року до 31 лютересня поточного року Вас було піддано переслідуванню в рамках національної кампанії переслідування. Переслідування успішно завершене. З повагою, 2-й позаштатний переслідувач резервної категорії, NN». Понадто, ніякого берипня й лютересня немає — їх переслідували якихось вісім хви -лин або й менше, до того ж неофіційно, і навіть, як воно мовиться, ненабридливо — так, що вони нічого не зауважили.

Одночасно з екс-переслідуваними статусу переслідувача позбувається переслідувач. Він не переходить дороги, хоча приєднався до гурту тих, які чекали на світлофор. Простоявши ще якусь коротеньку хвилю, він обертається і чвалає геть.

Він просувається з гідністю. Хотів би йти швидше, але рухається