Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

час пограбування складу, не було злиднів аж до грані голоду та відчаю, не було немовлят, втоплених у ванні. Дід з Детройту був кравцем, дід з Гудзону – цирульником, і хоча робти, пов’язані з краянням тканини та краянням волосся, і не вели на шлях до багатства та світського успіху, вони все ж таки забезпечували стабільний заробіток, завдяки якому на столі завжди були харчі, а на плечах дітей – одіж.

Батько Рози, Бенджамін, відомий також як Бен або Бенджі, полишив Детройт наступного дня після закінчення середньої школи в 1911 році і подався до Нью-Йорку, де далекий родич влаштував його на роботу клерком до крамниці одежі в центральній частині міста, але молодий Адлер кинув ту роботу через два тижні, бо втямив, що його доля не полягала в тому, аби марнувати свій короткий час на землі, продаючи чоловічі труси та шкарпетки. Тож тридцять два роки потому, побувавши комівояжером побутових миючих засобів, поширювачем грамофонних платівок, солдатом на Першій світовій, продавцем автомобілів та співвласником стоянки старих авто в Брукліні, він заробляв тепер на життя як один з міноритарних акціонерів одної манхеттенської фірми, яка займалася нерухомістю. Його дохід був тепер достатньо великим, щоби перебратися разом з родиною з району Краун-Хайтс в Брукліні до нового будинку на Західній П’ятдесят восьмій вулиці в 1941 році, за шість місяців до того, як Америка вступила в Другу світову війну.

Згідно до того, що родичі розповіли Розі, її батьки познайомилися під час недільного пікніка в північній частині штату Нью-Йорк, неподалік будинку її матері в Гудзоні, і через півроку (в листопаді 1919) побралися. Як Роза згодом зізналася своєму сину, цей шлюб завжди спантеличував її, бо рідко їй доводилося бачити людей менш сумісних, аніж її батьки, а той факт, що означений шлюб спромігся проіснувати понад сорок років, був, безперечно, одною з найтаємничіших загадок в анналах історії людського співжиття. Бенджі Адлер був говірким мудрагелем, непосидючим комбінатором з сотнею різних планів у голові, неабияким жартівником, донжуаном, котрий завжди був у центрі уваги. І раптом він закохується в сором’язливу й скромну, як квітка левконія, жінку на ім’я Ема Бромовіц – кругленьку пишногруду дівчину двадцяти трьох років з блідою мов крейда шкірою та кучмою рудого волосся. Вона була така незаймана, така недосвідчена, така вікторіанська в своїй поведінці, що Бенджі Адлеру достатньо було одного погляду, аби дійти висновку, що чоловічі губи іще ніколи не торкалися її вуст. Про їхнє одруження й мови не могло бути, бо кожна ознака вказувала на те, що в такому разі вони були б приреченими все життя прожити в конфліктах та непорозуміннях, але вони все одно одружилися, і навіть попри те, що Бенджі важко було зберігати вірність Еммі після того, як народилися їхні доньки (Мілдред 1920 року і Роза 1922), в глибині душі він чіпко тримався за неї, а вона, будучи зрадженою знову і знову, так жодного разу й не наважилася напуститися на нього.

Роза обожнювала свою старшу сестру, але та взаємністю їй не відповідала, бо Мілдред, будучи первісткою, цілком природно взяла на себе дану Господом роль принцеси монаршого двору, і тому маленьку конкурентку, яка з’явилася на сцені, доводилося, за потреби, знову і знову навчати, що в апартаментах Адлерів на Франклін-авеню був лише один трон, один трон і одна принцеса, тому всяка спроба той трон узурпувати буде зустрінута проголошенням війни. Це не означало, що Мілдред була цілковито ворожою до Рози, але свою доброту вона відміряла чайними ложками – не більше певної кількості ложок на хвилину, годину чи місяць. Відпускалася ця доброта з відтінком зарозумілої поблажливості, як і личить царственій особі. Холодна й обачлива Мілдред; добросерда й необачлива Роза. На той час, коли дівчатам виповнилося відповідно дванадцять і десять, вже було ясно, що Мілдред мала винятково розвинений інтелект, що її успіх у школі був результатом не лише працьовитості й сумлінності, а й видатних розумових здібностей, і хоча Роза була достатньо талановитою й отримувала не гірші оцінки, в порівнянні зі старшою сестрою вона завжди вважалася невдахою. Не розуміючи власних мотивів, жодного разу не замислившись над цим і не сформулювавши жодного плану, Роза поволі кинула змагатися на умовах Мілдред, бо інстинктивно розуміла, що намагання копіювати свою сестру могло закінчитися лише невдачею, і тому якщо не було для неї щастя на цій стезі, вона вирішила обрати іншу.

Розв’язок проблеми вона знайшла у роботі, в намаганні знайти для себе місце, заробляючи власні гроші, і коли їй виповнилося чотирнадцять, Роза вже була достатньо дорослою, щоби мати змогу відгукуватися на газетні об’яви про найм на роботу. Тож вона знайшла собі роботу, яка потягнула за собою цілу низку інших робіт, і на той час, коли їй виповнилося шістнадцять, вона мала повноцінну роботу вдень, а до середньої школи ходила увечері. Нехай собі Мілдред закупориться в келії свого уставленого книжковими полицями мозку, нехай пливе хвилями ілюзій до інституту, де зможе прочитати всі книжки, написані протягом останніх двох тисяч років, але Роза прагнула жити в реальному світі. Її манив лихоманковий гармидер вулиць Нью-Йорка, їй подобалося відчувати себе людиною самостійною, яка впевнено обирає свій шлях у житті. Подібно до заповзятих і кмітливих героїнь фільмів, які Роза дивилася двічі-тричі на тиждень і які являли собою нескінченну низку студійних кінокартин, де головні ролі виконували такі зірки тодішнього кіноекрану, як Клодет Кольберт, Барбара Стенвік, Джинджер Роджерс, Джоан Блондел і Джин Артур, вона вибрала собі роль молодої й рішучої кар’єристки і занурилася в неї цілком і повністю, немовби живучі у фільмі власного виробництва під назвою «Історія Рози Адлер». То була довга й безкінечно складна кінокартина, яка наразі перебувала на стадії зйомки, але обіцяла неабиякий успіх в майбутньому.

Коли Роза познайомилася зі Стенлі в жовтні 1943 року, вона вже два роки працювала на портретного фотографа, якого звали Еммануїл Шнайдерман, чия студія розташовувалася на Західній Двадцять сьомій вулиці біля Шостої авеню. Починала Роза як адміністраторка, секретарка та бухгалтерка, але коли асистент-фотограф Шнайдермана пішов на війну в червні 1942 року, Роза замінила його. На той час старому Шнайдерману вже було шістдесят п’ять і був він німецько-єврейським іммігрантом, який приїхав до Нью-Йорку зі своєю дружиною та двома синами після Першої світової. Вдачу він мав похмуру, був схильним до химерних коників та образливої лайки, але з часом у нього з’явилася мимовільна затаєна ніжність до вродливої Рози. Помітивши, як уважно спостерігала вона за його роботою зі своїх перших днів у студії,