Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

вигадку, яка могла бути правдою – а могла й не бути. Якщо вірити тому, що Лью сказав Міллі, або тому, за її словами, він начебто їй сказав, у Фергюсонів була ще й четверта дитина – дівчинка, яка народилася через три чи чотири роки після Стенлі. Народилася вона в той період, коли сім’я осіла в Дулуті, і Айк перебивався, працюючи простим матросом на суднах, що борознили Великі Озера. То були місяці, коли родина жила в страшенних злиднях. Через те, що Айка не було вдома, коли Фані народила дитину, через те, що жили вони у Міннесоті, і була зима, надзвичайно холодна зима в надзвичайно холодній місцині, через те, що їхній будинок опалювався лише одною дров’яною плитою, а також через те, що грошей було вкрай мало, і тому Фані та хлопцям доводилося харчуватися лише один раз на день, думка про майбутню необхідність піклуватися про іще одну дитину наповнила Фані таким жахом, що вона взяла й втопила своє новонароджене немовля у ванні.

Стенлі мало розповідав сину не лише про своїх батьків, він розповідав йому мало й про себе. Через це Фергюсону було важко сформувати чітке уявлення про те, яким хлопцем, юнаком чи молодиком був його батько. Він не знав про це майже нічого взагалі, допоки не одружився з Розою два місяці потому, як йому виповнилося тридцять. Проте з випадкових ремарок, які інколи зривалися з батькових вуст, Фергюсону вдалося виявити, що старші брати часто дражнили й ображали Стенлі, що він, як наймолодший, а отже такий, що провів найменше часу з батьком, відчував найбільшу прив’язаність до Фані, що він був сумлінним та старанним учнем та значно кращим спортсменом, аніж двоє його братів, що він грав нападаючим в футбольній команді, що на легкоатлетичних змаганнях він біг дистанцію чверть милі за свою школу, що завдяки своєму таланту до електроніки він відкрив маленьку майстерню з ремонту радіо того ж літа 1932 року, коли він закінчив середню школу (за словами самого Стенлі, то була «крихітна халупка на Акедемі-стріт в центрі Ньюарку, трохи більша за газетний кіоск»), що коли йому було дванадцять, мати під час одного зі своїх вибриків з віником пошкодила йому око (через що воно стало частково незрячим, і через що його не взяли до війська під час Другої світової), що він терпіти не міг свого прізвиська Санні і відмовився від нього, щойно закінчив школу, що він любив танцювати і грати в теніс, що він ніколи й слова не сказав проти своїх братів, хоч як би нерозумно й презирливо вони не ставилися до нього, що в дитинстві після уроків він підробляв розноскою газет, що він серйозно подумував піти вчитися на юриста, але відмовився від цієї ідеї через брак коштів, що його знали як донжуана, бо у віці двадцяти з гаком років він зустрічався з десятками молодих єврейських жінок, зовсім не збираючись одружуватися з ними, що він здійснив кілька розважальних подорожей на Кубу в тридцятих роках, коли Гавана вважалася столицею гріха в Західній Півкулі, що найбільшою амбіцією його життя було стати мільйонером, людиною такою ж багатою, як і Рокфеллер.

Як Лью, так і Арнольд оженилися, коли їм заледве виповнилося двадцять; кожен з них прагнув якомога швидше вирватися на волю з божевільної домівки Фані, втекти від верескливої монаршої особи, яка царювала в родині Фергюсонів після смерті батька в 1923 році, але Стенлі, який був іще підлітком, коли його брати вшилися з дому, не мав іншого вибору окрім як залишитися. Зрештою, він лише щойно закінчив школу. Але потім потягнулися роки – рік за роком – дванадцять років, а він все залишався незрозуміло чому в одній квартирі з Фані на горішньому поверсі впродовж усієї Великої депресії і першу половину війни. Можливо, він застрягнув там через інерцію ліні, можливо, ним рухало почуття обов’язку чи провини перед матір’ю, а може, все це разом не давало йому змоги уявити життя деінде. Лью та Арнольд стали батьками, але Стенлі, схоже, цілком влаштовувало його життя ловеласа й гульвіси. Левову частку своєї енергії він витрачав на розбудову свого маленького бізнесу, намагаючись зробити з нього великий бізнес, а через те, що він не виявляв жодної схильності до одруження і прожив танцюючи від двадцяти і майже до тридцяти років, мало хто сумнівався, що він так до скону й залишиться холостяком. Та раптом у жовтні 1943 року, менше ніж тиждень потому, як Американська П’ята Армія вибила німців з Неаполя, в той сповнений сподівань період, коли війна нарешті почала обертатися на користь союзників, Стенлі познайомився під час побачення «наосліп» з двадцятиоднорічною Розою Адлер в Нью-Йорку – і принади тривалого холостяцького життя померли швидко і назавжди.

Майбутня мати Фергюсона була така гарна, такими привабливими були її сіро-зелені очі та довге каштанове волосся, такою спонтанною, щирою й швидкою була її посмішка, такими спокусливо змонтованими були всі п’ять футів та шість дюймів зросту, яким наділила її природа, що Стенлі, щойно вперше в житті потиснувши їй руку, цей відсторонений та зазвичай незворушний Стенлі, цей двадцятидев’ятирічний Стенлі, який іще жодного разу не палав вогнем кохання, відчув, як в присутності Рози почав розпадатися на частини, і йому здалося, що з його легенів викачали все повітря, і він більше ніколи не зможе дихнути.

Вона теж була дитиною емігрантів – батька з Варшави та матері з Одеси, які обидва потрапили до Америки іще у віці до трьох років. Тому Адлери були більш асимільованою родиною, аніж Фергюсони, і в голосах Розиних батьків не чулося ані найменшого іноземного акценту. Вони зростали в Детройті, Гудзоні та Нью- Йорку, і тому їдиш, польська та російська їхніх батьків поступилася місцем вільній ідіоматичній англійській, тоді як батько Стенлі важко опановував свою другу мову аж до самісінької смерті. Навіть тоді, в 1943 році, будучі майже півсторіччя відірваною від своїх східноєвропейських коренів, його матір і досі читала газету Jewish Daily Forward, а не американську пресу, і висловлювалася химерною мішаниною, яку її сини називали «Їнглиш» і яка являла собою майже нерозбірливе наріччя, яке поєднувало їдиш та англійську майже в кожному реченні, яке вискакувало з її рота. В цьому й полягала основна відмінність між прародителями Рози та Стенлі, але іще важливішим, аніж міра адаптованості їхніх батьків до американського життя, було питання удачі. Батькам та дідам Рози вдалося уникнути тих брутальних поворотів фортуни, які випали на долю нещасних Фергюсонів, і в історії їхньої родини не було вбивств під