Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

про мене, і Селія відповіла їй з такою жалюгідною дипломатією, що мама відразу ж була певна, що сталася катастрофа.

— Едуардо, сину мій! — голосила вона, вириваючись із рук сестри, яка намагалась її тримати, і пориваючись бігти в садибу.

— Мерседес! Присягаюся тобі, що ні! Він кудись пішов!

— Сину! Сину мій! Альфонсо!

Альфонсо побіг їй назустріч і затримав її, побачивши, що вона прямує до колодязя. Мама не думала ні про що конкретне, але побачивши переляканий жест брата, згадала відтак те, що я вигукнув годиною раніше, і видала жахливий зойк.

— Ох! Мій син! Він убився! Лишіть мене! Лишіть мене! Мій син, Альфонсо! Через тебе він помер!

Непритомну маму віднесли геть. Мене аж ніяк не зворушив відчай мами, бо я, причина цього відчаю, насправді був живий і здоровий і попросту у свої вісім років бавився з емоціями так само, як дорослі, які вдаються до напівтрагічних несподіванок. Як же вона зрадіє, коли мене побачить!

А тим часом я насолоджувався сокровенною втіхою від поразки дядька.

— Хм!.. Бити мене! — бурчав я, і досі ховаючись під опалим листям. Тоді обережно підвівся, сів навпочіпки у своїй криївці і видобув добре сховану поміж листям файку. То був якраз той момент, аби з усією серйозністю її викурити.

Дим від того відсирілого, висохлого і знову безліч раз відсирілого й висохлого тютюну в ту мить мав присмак гострого перцю, розчину Куар і сульфату соди, значно ліпший, ніж першого разу. Утім за справу, яка, як я знав, є важкою, я взявся, насупивши брови і стиснувши зубами чубук люльки.

Я викурив, як хочеться мені думати, чотири файки. Пам’ятаю лише те, що зарості тростини зробилися цілком синіми і стали танцювати перед моїми очима. Два чи три молоточки з кожного боку голови почали цюкати мені в скроні, тимчасом як шлунок, опинившись у роті, напряму і сам по собі вдихав останні клуби диму.

Я отямився, коли мене на руках віднесли в дім. Попри те що, я почувався жахливо хворим, мені вистачило розуму продовжувати спати — про всяк випадок. Я відчув мамині руки, що торсали мене.

— Дорогий синочку! Едуардо, сину мій! Альфонсо, ніколи тобі не пробачу того болю, якого ти мені завдав!

— Припини! — казала їй моя найстарша тітка. — Не дурій, Мерседес! Ти ж бачиш, що з ним нічого не сталося!

— Ох! — заперечила мама, притискаючи руки до серця і глибоко зітхаючи. — Так, усе вже минулося… Але скажи мені, Альфонсо, як він міг нічого собі не зробити? Той колодязь, Боже мій!..

Надломлений дядько щось там торочив про обвал, м’яку землю, воліючи дати правдиву відповідь у спокійніший момент, а мама не зважала на жахливий запах тютюну, що його видавав її самогубця.

Нарешті я розплющив очі, усміхнувся і знову заснув — цього разу по-чесному і глибоко.

Було вже пізно, коли мене розбудив дядько Альфонсо.

— Начувайся! — сказав він зі свистячою злістю. — Завтра я все розповім твоїй матері, і ти побачиш, якою буде розплата!

Бачив я ще доволі погано, світ іще трохи крутився, а шлунок і далі був десь біля горла. Проте я відповів:

— Якщо ти розкажеш щось мамі, то присягаюся: цього разу я таки скочу вниз.

Може, очі молодого самогубця, який героїчно викурив свою файку, виражають відчайдушну сміливість? Мабуть, що так. У кожному разі, дядько пильно на мене подивився, стенув плечима й укрив мене по шию ковдрою, що трохи сповзла.

— Здається, ліпше подружитися з цим мікробом, — пробурмотів він.

— Я теж так думаю, — сказав я йому і заснув.

Кораблі-самогубці

Немає нічого жахливішого, ніж зустріти в морі покинутий корабель. Якщо за дня небезпека є меншою, то вночі корабля не видно, і помітити його неможливо: через зіткнення на дно йдуть обидва судна.

Покинуті з тієї чи тієї причини кораблі пливуть за течією чи за вітром, якщо мають розгорнуті вітрила. Так вони і плавають морями, примхливо змінюючи свій курс.

Чимало пароплавів, які одного прекрасного дня не прибули в порт, зіткнулися на своєму шляху з одним із цих безмовних кораблів, що пливуть самі по собі. Завжди, щомиті, є можливість натрапити на них. На щастя, зазвичай течія затягує їх у саргасові моря. І врешті судна десь затримуються, назавжди застигнувши в цій пустелі водоростей. І так вони стоять, мало-помалу руйнуючись. Та щодня прибувають інші, безмовно займають їхнє місце, тож тихий і похмурий порт ніколи не порожніє.

Основною причиною цього запустіння кораблів, без сумніву, є шторми і пожежі, які лишають у дрейфі чорні блукаючі скелети. Та бувають інші, особливі, причини, до яких можна зарахувати те, що сталося з «Марією Маргаритою», яка 24 серпня 1903 року вийшла з Нью-Йорка. Зранку 26-го вона зв’язалася по радіо з корветом, не звістивши йому жодної новини. Через чотири години одне судно, не отримавши від «Марії Маргарити» відповіді, спустило шлюпку, яка пришвартувалася до її борту. На кораблі нікого не було. У носовій частині сохли матроські тільники. У камбузі ще жеврів вогонь. Голка швейної машинки завмерла над шитвом, наче його облишили хвилиною раніше. Не було й знаку боротьби чи паніки, усе було в цілковитому порядку. І — нікого. Що ж сталося?

Того вечора, коли я це почув, ми зібралися на палубі. Ми пливли в Європу, і капітан розповідав нам свою морську байку, яка, втім, була цілком правдоподібною.

Присутнє жіноцтво, піддавшись навіюванню рокітливих хвиль, трепетно слухало. Знервовані дівчата мимоволі дослухались до хрипких голосів матросів на носі корабля. Молода, щойно одружена пані, наважилася сказати:

— Це ж не орли!..

Капітан добродушно усміхнувся:

— Що, пані? Орли, які забирають екіпаж?

Усі засміялися, молода жінка також, трохи зніяковівши.

На щастя, один з пасажирів дещо про це знав. Ми дивилися на нього зацікавлено. Під час плавання він виказав себе чудовим супутником, неговірким, який діяв на свій страх і ризик.

— Ах, пане! Розкажіть нам! — попросила молода жінка, яка говорила про орлів.

— Не маю нічого проти, — погодився стриманий пан. — Коротко кажучи, в північних морях нам якось трапився парусник, схожий на «Марію Маргариту», про яку говорив капітан. Наш курс (а ми також ішли під парусом) привів нас майже до нього. Особливий дух запустіння, який не можна не помітити на кораблі, привернув нашу увагу, і ми стишили хід, розглядаючи його. Зрештою ми спустили шлюпку; на борту нікого не було, і все також було в цілковитому порядку. Проте останній запис у бортовому журналі був датований чотирма днями раніше, тож на нас це не справило великого враження. Ми