Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Орасіо Кіроґа (Уругвай, 1878–1937) — казкар і химерник, чиї новели про темні боки людської психіки, фатальні природні сили, пройняті похмурою фантастикою.
З-під його пера вийшли численні збірки оповідань: «Казки сельви», «Пустеля», «Анаконда», «Чужий злочин». Проте найзнаменитішою книжкою новел «уругвайського Едґара По» є «Оповіді про кохання, божевілля та смерть» (1917).
Розчарування, журба і смерть, кохання, відвага і гідність є темами цієї збірки, яку уклав сам автор, витворивши своєрідний творчий стиль, у якому фантастичні елементи поєднані із суворим реалізмом. Ці так звані «страшні» оповідання Кіроґи, на жаль, мало відомі нашому читачеві.

Орасіо Кіроґа

Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Зміст

7 • Наша перша цигарка

17 • Кораблі-самогубці

21 • Мозкова гарячка та її тінь

48 • Пора кохання

71 • Дикий мед

77 • Зарізана курка

86 • Солітер

92 • Подушка з пір’я

97 • За течією

101 • Сонячний удар

109 • Колючий дріт

121 • Двоє пеонів

133 • Яґваї

145 • Ловці колод

152 • Смерть Ізольди

Наша перша цигарка

Не було веселішої пори, ніж та, яку Марії і мені забезпечила своєю смертю наша тітка.

Люсія повернулася з Буенос-Айреса, де провела три місяці. Того вечора, лягаючи спати, ми чули, як Люсія казала мамі:

— Дивина!.. У мене спухли брови.

Мама уважно оглянула брови нашої тітки й за якусь хвильку відповіла:

— Так і є… Ти щось відчуваєш?

— Ні… Лише хилить на сон.

Наступного дня, близько другої по обіді, ми раптом зауважили велике збудження в домі: двері, що відчинялися й не зачинялись, уривчасті вигуки, перелякані обличчя. У Люсії була віспа, до того ж кривава, яку вона підхопила в Буенос-Айресі.

Ясна річ, ми, моя сестра і я, були у захваті від цієї драми. Дітям майже завжди не щастить: щось надзвичайне відбувається не в них удома. Цього разу наша тітка — саме наша тітка — захворіла на віспу! Я, щасливе дитя, уже мав на карбі, й дуже цим пишався, дружбу з агентом поліції і контакт із клоуном, який, перескочивши через кілька рядів, сів на місце поруч зі мною. Та зараз щось важливе відбувалося саме в нашому домі; і сповістити це першому хлопцеві, який спинився біля вхідних дверей, аби дивитися, вже було в моїх очах пихою, з якою малюк у глибокому траурі вперше проходить повз своїх ошелешених і заздрісних малих сусідів.

Того самого дня ми покинули наш дім, перебравшись в єдине місце, яке змогли знайти в такому поспіху: в стару садибу на околиці. Мамина сестра, яка в дитинстві вже хворіла на віспу, лишилася біля Люсії.

Звісно, у перші дні мама страшенно тривожилася за дітей, які цілували хвору на віспу. Натомість ми, перетворившись на несамовитих робінзонів, не мали часу, щоби згадувати про нашу тітку.

Садиба вже давно спала у своїй тінистій і вологій тиші. Вицвілі апельсинові дерева, розложисті персикові дерева, айви, що скидалися на вербові кущі, присадкуваті смокви, густий килим опалого листя, що приглушував кроки, — усе це створювало відчуття земного раю.

Ми не були Адамом і Євою, ми були героїчними робінзонами, яких до такої долі довело велике родинне горе: смерть нашої тітки, що настала через чотири дні після початку нашої виправи.

Цілими днями ми нишпорили садибою, хоча занадто гіллясті смокви трохи нас тривожили. Колодязь також породжував у нас географічний неспокій. То був старий і незавершений колодязь, робота над яким спинилась на глибині 14 метрів, упершись у кам’яне дно, сховане тепер за папороттю і костянцем, які росли на його стінах. Однак його потрібно було конче дослідити, і завдяки безустанним зусиллям ми зуміли дотягти до його краю велику каменюку. Позаяк колодязь ховався за заростями тростини, нам вдався цей маневр, і мама ні про що не дізналась. Утім Марія, чиє поетичне натхнення завжди верховодило в наших затіях, наполягла, аби цю ми відклали, допоки рясна злива, заповнивши колодязь до половини, забезпечить нам і мистецьке, і наукове задоволення.

Та перш за все ми робили щоденні вилазки в зарості тростини. Аж два тижні пішли на те, аби повністю їх дослідити — через густе сплетіння зеленого пруття, сухого пруття, вертикального пруття, косого пруття, схрещеного пруття, здвоєного при землі пруття. Гущавина була усипана сухим листям, яке не долетіло до землі та за найменшого контакту сповнювало повітря порохом і дрібними цурпалками.

Проте ми з сестрою з’ясували таємницю; і годинами сиділи в напівмороці тінистої криївки десь у закутку, безмовні, міцно притиснувшись одне до одного і насолоджувались гордістю за те, що нам не страшно.

Саме там, засоромлені тим, що не маємо нових ідей, ми надумали курити. Мама була вдовою, і з нами зазвичай жили дві її сестри і на ту пору її брат, той самий, який приїхав із Люсією з Буенос-Айреса.

Цей наш двадцятирічний дядько, дуже елегантний і зарозумілий, приписав собі певні права на нас двох, і мама, через її теперішню скорботу і безхарактерність, цьому потурала. Ми з Марією на той час відчували до нього глибоку антипатію.

— Запевняю тебе, — казав він мамі, вказуючи на нас підборіддям, — що хотів би завжди жити з тобою, аби пильнувати твоїх дітей. Вони завдадуть тобі мороки.

— Облиш їх! — відказувала мама стомлено.

Ми не казали нічого, але перезиралися поверх тарілок.

Так от, у цього суворого суб’єкта ми вкрали пачку цигарок; і хоча нам кортіло нараз прилучитися до привілеїв дорослих, ми зачекали на приладдя. Цим приладдям була файка, де чашечка була зроблена зі шматка тростини, цибух — зі стрижня для завіси, а скріплювальним цементом була замазка із нещодавно вставленого у вікно скла. Люлька вийшла чудовою: великою, легкою і різнокольоровою.

У нашому лігвищі в заростях тростини ми з Марією набили її з непохитним і релігійним благоговінням. Тютюн із п’яти цигарок перекочува́в у неї; ми посідали, задерши коліна догори, я запалив люльку і затягнувся. Марія, пожираючи мене очима, помітила, що мої очі наповнилися слізьми. Ніколи не було і не буде нічого гидкішого; та все одно я мужньо проковтнув противну слину.

— Добре? — нетерпляче запитала Марія, простягаючи руку.

— Добре, — відповів я, віддаючи їй жахливе приладдя.

Марія затягнулась іще сильніше. Я уважно на неї дивився і своєю чергою зауважив її сльози й одночасний рух уст, язика і горла, які цього не приймали. Та її мужність була більшою за мою.

— Добре, — сказала вона з повними сліз очима, скривившись. І знову героїчно піднесла до вуст бронзовий стрижень.

Її конче треба було рятувати. Гордість, і лише вона, знову штовхала її вдихати той пекельний дим, що смакував як sal de Chantaud, та сама гордість, яка змусила мене вихваляти перед нею нудотне куриво.

— Ану, цить! — сказав я різко, наставивши вухо. — Здається, це та коралова змія, яку ми бачили днями… Мабуть, десь тут у неї є кубло.

Марія підвелася, відклавши файку на бік. І пильно прислухаючись і приглядаючись, ми пішли звідти геть, на позір