Орасіо Кірога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

жадаючи побачити тварючку, та насправді — ухопившись, як смертники, за вигаданий мною поважний привід, аби обачливо відступитися від тютюну так, щоб наша гордість не постраждала.

Через місяць я вернувся до файки з тростини і того разу із зовсім іншим результатом.

Через якусь нашу витівку дядько підніс на нас голос значно гучніше, ніж ми з сестрою могли йому дозволити. Ми пожалілися мамі.

— Ба, не звертайте уваги, — відповіла мама, майже не слухаючи нас. — Він такий є.

— Одного дня він стане нас бити, — запхенькала Марія.

— Якщо не дасте йому приводу, то не стане. Що ви йому зробили? — додала вона, звертаючись до мене.

— Нічого, мамо, але я не хочу, щоб він мене торкався, — заперечив я своєю чергою.

Цієї миті увійшов наш дядько.

— А, він тут, цей твій цілий Едуардо… Твій синочок іще тебе порадує, от побачиш!

— Вони жаліються, що ти хочеш їх бити.

— Я? — вигукнув дядько, змірявши мене очима. — Наразі я про це не думав. Та щойно ти виявиш до мене неповагу…

— І добре зробиш, — кивнула мама.

— Я не хочу, щоб він мене торкався! — повторив я, червоний від люті. — Він мені не батько!

— Але за відсутності твого бідолашного батька він твій дядько. І дайте мені нарешті спокій! — сказала вона насамкінець, відпихаючи нас.

Залишившись на подвір’ї самі, ми з Марією глянули одне на одного палаючими очима.

— Мене ніхто не битиме, — рішуче заявив я.

— Ні… Мене також! — підтвердила вона.

Як завжди раптово на мою сестру зійшло натхнення з шаленим сміхом і тріумфальним маршем:

— Дядько Альфонсо… йолоп! Дядько Альфонсо… йолоп!

Коли за якийсь час я на нього наткнувся, з його погляду мені здалося, що він нас чув. Проте на той час ми вже запланували історію про Брикливу цигарку, то був епітет найвищої слави мула Мауда[1].

Загалом ідея брикливої цигарки полягала в тому, щоб у пачку цигарок, яку дядько Альфонсо завжди тримав на своєму нічному столику, бо курив їх під час сієсти, покласти петарду, загорнуту в цигарковий папір.

Один кінець було відрізано, аби цигарка не завдала надто сильної шкоди курцеві. Вулканічного фонтану іскор було б достатньо, і взагалі весь успіх нашої затії тримався на тому, що наш дядько в напівсонному стані не помітить особливої штивності своєї цигарки.

Іноді події розгортаються так стрімко, що немає ні часу, ні духу їх оповідати. Я знаю лише те, що дядько вилетів зі своєї кімнати, як бомба, знайшовши маму в їдальні.

— А, ти тут! Знаєш, що вони зробили? Присягаюся, цього разу вони мене запам’ятають!

— Альфонсо!

— Що? Ще бракувало, щоб ти також… Якщо ти не вмієш виховувати своїх дітей, то це зроблю я!

Почувши розлючений голос дядька, я, який досі невинно малював разом із сестрою рисочки на закрайку колодязя, забіг через другі двері в їдальню і став позаду мами. Дядько мене побачив і кинувся на мене.

— Я нічого не робив! — закричав я.

— Постривай! — ревів мій дядько, бігаючи за мною довкола столу.

— Альфонсо, облиш його!

— Потім я тобі його лишу!

— Я не хочу, щоб ти мене чіпав!

— Ну ж бо, Альфонсо. Ти сам, як дитина!

То було останнє, що можна було сказати дядькові. Він вилаявся і припустив за мною так, що ледь мене не наздогнав. Але тієї миті я вилетів, як з пращі, у розчинені двері й помчав у напрямку садиби, дядько біг за мною. За п’ять секунд ми, наче блискавка, проминули персикові, апельсинові й грушеві дерева, і саме в ту мить дуже чітко з’явилась ідея колодязя з його каменем.

— Я не хочу, щоб він мене чіпав! — закричав я знову.

— Постривай!

Тієї миті ми забігли в зарості тростини.

— Я скочу в колодязь! — зарепетував я, аби почула мама.

— Я сам тебе туди скину!

І тут я щез з його очей за тростиною; на бігу я штовхнув камінь для досліджень, який чекав дощу, і відскочив убік, зарившись в опале листя.

Одразу ж прибіг дядько: згубивши мене з очей, він водночас почув там, на дні колодязя, страшний удар розтрощеного тіла.

Дядько спинився, цілком змертвілий; розглянувся довкіл своїми розширеними очима і наблизився до колодязя. Спробував зазирнути всередину, але на перешкоді стала папороть. Тоді він, схоже, задумався і, оглянувши уважно колодязь і довкола нього, став мене шукати.

На жаль, минуло небагато часу відтоді, як дядько Альфонсо своєю чергою перестав ховатися від своїх батьків, тому відповідні стратегії були дуже свіжими в його пам’яті, і він зробив усе можливе, аби мене знайти.

Дядько відразу виявив мою схованку, вперто вертаючись до неї завдяки своєму дивовижному нюхові, та окрім того, що мене цілком і повністю ховало опале листя, його переслідував звук падіння мого тіла, тож він добре не шукав.

Тоді й вирішили, що я лежу розтрощений на дні колодязя, і це стало початком того, що ми назвемо моєю посмертною помстою. Справа була цілком зрозумілою. З яким лицем мій дядько розповів би мамі, що я наклав на себе руки, щоб запобігти тому, що він мене вдарить?

Минуло десять хвилин.

— Альфонсо! — почувся раптом голос мами на подвір’ї.

— Мерседес? — відповів той, сильно здригнувшись.

Мама явно щось відчула, бо знову зазвучав її схвильований голос.

— А Едуардо? Де він? — додала вона, наближаючись.

— Він тут, зі мною! — відповів дядько зі сміхом. — Ми вже помирилися.

Позаяк мама здалеку не могла побачити ані його блідості, ані дурнуватої гримаси, яка буцімто мала бути блаженною усмішкою, все зійшло добре.

— Ти ж його не бив? — дедалі наполягала мама.

— Ні. То був жарт!

— Жарт! — знову вступила мама.

Тепер уже я став жартувати з дядьком.

Селія, моя найстарша тітка, яка завершила пообідній відпочинок, проходила подвір’ям, і Альфонсо мовчки підізвав її помахом руки. Через кілька секунд Селія видала приглушене «Ох!», схопившись за голову руками.

— Але як? Який жах! Бідолашна Мерседес! Який удар!

Необхідно було знайти якесь рішення, перед тим як Мерседес дізнається. Витягнути мене ще живого?.. Колодязь був завглибшки чотирнадцять метрів і на дні його лежало гостре каміння. Та хто його знає… Але для цього треба було принести мотузки, привести людей; а Мерседес…

— Бідна, бідна мати! — повторювала моя тітка.

Треба сказати, що наді мною, маленьким героєм, мучеником своєї тілесної гідності, не було пролито жодної сльози. Мама заволоділа всім пафосом їхнього болю, їй вони принесли в жертву мінімальну ймовірність того, що там, унизу, я й досі міг лишатися живим. А це, вразивши мою подвійну пиху мертвого й живого, оживило моє прагнення помсти.

Через півгодини мама знову спиталася