Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

залягла на вигідній позиції, готова до бою. Він поїхав на переговори; від села теж виступила група:

— Якої армії? Чого і куди йдете через наше село?

Знаючи настрої населення, старшина відповів, що Запорізька Група Української Армії.

— Як же ви тут опинилися?

Представники «противника» запитуюче глянули на одного із своїх.

Той виступив вперед:

— Які частини? Як звуть начальників? — Тільки кажіть правду, бо я сам дорошенківець...

Після того, як цей старшина назвав йому частини і командирів, особливо як сказав, що й його Дорошенківський полковник Литвиненко з нерозлучними кійком та люлькою веде позаду 2-й запорізький полк — «дорошенківець» радісно усміхнувся і звернувся до товаришів: — Наші...

Отаман віддав наказ здіймати лаву з позиції і післати зв’язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої — українці...

Кілометрів через три зустрічаю п’ять кіннотчиків на міцних невисоких «степняках». Два в місцевих, козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з під яких видно широкі, теж чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні ґранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників».

Під’їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися. Зупиняю:

— Якої частини?

— Гайдамацького полку Холодного Яру.

— Багато у вас козаків тепер? Глянули один на одного... Видно, не знають, чи відповідати.

— А хто його знає?! — По домам зараз усі... Одні бурлаки та частина кінноти в манастирі. — Відповідає немолодий вже козак.

— А штаб де у вас, в манастирі?

Хитро усміхнувся:

— Поїдете, то побачите... як треба буде...

— А ви ж куди це — в розвідку?

— Ні... Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися...

Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам — як треба буде — осідлав коня, та й за дві годині в сотні.

Під’їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-курган. Злажу з коня і видираюся на неї. На верху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву — це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина — широкий вихід у степи.

Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» — татарських загонів із степу.

При в’їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.

Виділяю «квартирієрів» — треба розмітити квартири для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.

— Немає у нас старости.

— Ну — голова, чи «присідатель»...

Молодиці переглядаються і потискають плечима:

— Нема ні голови, ні предсідателя...

— Ну, а хтож над вами в селі старший?

— Отаман є!

Козаки сміються.

Веселий козак з числа «квартирієрів» повернув конем і нахилившися жартівливо обняв здорову, гарну молодицю:

— Над такими козаками то-й я поотаманував би...

Та молодиця несподівано вибила йому з стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік!

Молодиці теж сміються:

— Бач, бісової віри козак — на коні не всидить, а в отамани лізе...

Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо групу селян, між якими був і отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього німецький карабін, на поясі револьвер і дві ручні ґранати.

Привітався приязно.

— А, запоріжці!... Тут уже ваші проходили...

Питаю його, як краще розставити полк, головне, щоб було чим погодувати коней.

— Розміщайтеся, як вам подобається. Як у кого не буде вівса чи сіна — принесем від других.

Селяни, що йшли з ним, гостинно запрошують до себе, хто двох, хто чотирьох козаків з кіньми. Один, трошки «під мухою», запрошує всіх до себе на хрестини. Нема тих недовірливих, або й ворожих поглядів, які нерідко доводилося зустрічати на Поділлю і навіть на Херсонщині. Ні вони наших, ні ми їх рушниць не боїмося. Відчувається, що вони розуміють нас і щиро співчувають справі, за яку ми боремося, і це наповнює душу якоюсь щімливою радістю. Оглядаю добре вивчені за час боротьби обличчя козаків і бачу, що вони відчувають те саме.

Виявляється, що село є частиною бойової організації Холодного Яру, центр якої в с. Мельниках, кілометрах у дванадцяти. В своїй організації село ділиться на «дієву сотню», яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об’єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл і «резервову сотню», яка виступає на підпомогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону з церкви: два вдари підряд — дієва, три — обі разом.

В селі завжди є озброєна варта і вартовий, почувши дзвін в сусідньому селі — передає його для свого і дальших.

Безпереривний, тривожний дзвін подається лише під час великої небезпеки, або загального повстання і тоді повинні збиратися усі, хто має зброю.

Недалеке ж село Івківці, розположені на схід, за лісом, Чигирин, Суботів, Новоселиця, хуторі в їх районі, деякі села за Тясмином — це вже володіння «батька» Коцура.

У тому районі, минулого 1919 року, зорганізувався був большевицький Чигиринський полк, який під проводом бувшого катаржанина Коцура прилучився до червоної армії і брав участь в боях з армією У.Н.Р.

Але розчарувавшися скоро в большевиках, полк самочинно вернувся до Чигирина і заклав там самостійну «республіку» під червоними прапорами. Большевики боялися совати носа до «радянського» Чигирина, погодившися в силу обставин того часу з тим, що там порядкує «революційний комітет», який складався в більшості із свідомих націоналістів українців, що попали під вплив «батька» Коцура. Коли Україну захопили денікінці «чигиринська республіка» вдержалася завдяки тому, що місцевости боронила також і широко розвинена бойова організація Холодного Яру, під проводом отамана Василя Чучупаки, де цілковито панували українські націоналістичні настрої.

В той час, як «чигиринці» були у червоній армії, «холодноярці» були окремою частиною в українській армії. Підчас відступу її у 1919 році закордон, пробилися в свої околиці і засіли в них.

Між селами цих двох орієнтацій всякі зв’язки перервані. Ще недавно між ними бували збройні сутички, які завжди викликали Коцурівці[1], та під цей час «Чигиринська республіка», озброєна «до зубів», сидить тихо і вижидає подій.

Декілька хлопців із Матвіївки, які відзначалися «кривим оком на чужу кишеню», служать