Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

ніс заважкий, — не втрималася вона від суто жіночого компліменту, аби чоловік не надто ідеалізував це ретро.

Спершу нічого не поворухнулося в серці Антоніни — який там ризик після стількох років?! Та ще й виявилося, що та Соня досі живе у Львові, а вони ж бо давним-давно перебралися до столиці. Але через деякий час жінка занепокоїлася. Як і раніше, чоловік працював, читав лекції, писав наукові статті, але став якимось іншим. Часом мрійливий вираз недоречно напливав йому на обличчя, іноді він замислювався і не чув, що Антоніна до нього звертається, а інколи ставав дратівливим і несподівано дорікав, що вона його не любить...

До того ж Антоніна помітила, що, коли вона заходила до кабінету, обладнаного у маленькій кімнаті, де раніше мешкав їхній син, Ігор не раз швиденько згортав відкритий документ на моніторі, вправно замінивши його на інший. Антоніна насторожилася.

Після тридцяти років подружнього життя, коли вже наче минув вік «біса в ребро», коли все вляглося, а за час роботи в Німеччині та Франції вони заробили грошей, купили пристойну чотирикімнатну квартиру, виростили та поставили на ноги сина (який працював тепер лікарем, жив окремо і навідував батьків), коли життя ввійшло в смугу рівноваги, добробуту та певної гармонії, — земля під ногами жінки хитнулася.

Вона вже багато років не працювала — не було економічної потреби тягти ярмо, як колись. Антоніна дбала про сім’ю, спілкувалася з кількома приятельками, відвідувала заняття з фітнесу, підтримувала себе у формі, бувала на виставках та спектаклях, здебільшого з тими самими приятельками. Вона виявила неабияку терплячість і наполегливість і таки «вичавила» з чоловіка авто для себе, подавши досить аргументів за необхідність його мати. Тож отримувала задоволення від їзди, вільного планування часу та життя і самодостатньо насолоджувалася теперішньою ситуацією. Як там казали у фільмі про Проню Прокопівну? Сиділа-сиділа, та й висиділа!

Проте життя її не було безхмарним. Не сказати, щоб у першій половині їхнього шлюбу Антоніна надто цінувала Ігоря як незамінного мужчину коло себе. Але вона його «ростила», вважала, що Ігор «вилюднів» і став таким міжнародно-помітним ученим саме завдяки тому, що дружина прикрила «тили» і забезпечила ґрунт для його розвитку та росту. Друга половина їхнього подружнього життя, у яку саме ввійшли закордони, вищий рівень доходів та відсутність дитячих хвороб, з одного боку, дозволила їй не перейматися матеріальними питаннями, але з іншого — напружила жінку острахом можливої втрати рукотворного світила, яке сяяло поруч. Прикладів навколо було вдосталь, коли відносно молоді ще професори охоче міняли набридлих «бойових подруг юності» на молоденьких аспіранток чи секретарок та швидко обростали новими дітьми, маючи вже геть сиві або лисі голови. Але той час теж минув, хоч і не без її пильного нагляду за чоловіком. І от тепер, ледве розслабившись та усвідомивши всі плюси нового періоду життя, Антоніна несподівано отримує таку гранату! Ще й від кого?! Якби ж то молода аспірантка, можна би зрозуміти, але ця дівчинка у білому фартуху?!

Жіноче серце не бреше. Якось Антоніна попросила Ігоря, нібито просто з цікавості, показати фотки його однокласників. Той погодився, іронізував над гладкими та лисими «хлопчиками», над «дівчатами», що теж «трохи змінилися», але на сторінці Соні виявилося лише одне фото — те саме, зі шкільного випускного альбому. Раптом чоловікові зателефонували, і він вийшов на балкон поговорити з колегою. Антоніна прикрила собою екран, озирнулася, миттю вхопила мишку і клацнула на кнопку «показати листування». Останнім було повідомлення від Ігоря про те, що він напише Соні листа на е-мейл, бо тут, на сайті, йому спілкуватися незручно. Серце жінки закалатало, аж вона злякалася, щоб чоловік не почув його стукотіння. Антоніна зробила мишкою крок назад, на екрані знову з’явилася сторінка Соні Тютюнникової, звідки та посміхалася ямочкою на тугій щоці та блудливими очима фальш-відмінниці.

Антоніна замкнулася у ванній. Щоки її горіли попри вмивання холодною водою, руки трусилися, а серце не заспокоювалося. Їй самій було дивно, що вона, виявляється, так не хоче втрачати свого Ігоря, того самого, за котрого вийшла колись, вразивши всіх подруг та цікавіших прихильників таким чудернацьким кроком. Чи, може, не його вона боялася втратити, а врівноважене останнім часом життя, свій власноруч налагоджений світ, у якому Ігор, чесно кажучи, існував формально, бо таки замало було у них спільного. Хіба що дорослий син та налагоджений, відшліфований роками секс, який, на її переконання, й утримував чоловіка всі ці роки в межах сім’ї. Бо чому б дружині не дати супутнику життя те, що він прагне отримати від коханки?

Але при тому чомусь не було між ними тепла, взаєморозуміння і щирої близькості. Напевне, їхні стосунки навіть скидалися на певну роботу, її «посадові обов’язки», виконуючи які, Антоніна натомість і отримала ось цю рівновагу та впевненість у майбутньому. І відсутність тієї оспіваної у віршах та мелодрамах душевної близькості жінка зовсім не вважала приводом ламати все, набуте роками, та з усмішкою віддавати чоловіка до рук тої малої сучки у фартушку. Тут Антоніна розсміялася, подумавши: «Еге-е... Та наша Соня, мабуть, наразі кілограмів за сто перевалила, коли не наважилася жодної свіжої фотки викласти! Стара кривонога тумбочка! Але як же, зараза, підкотилася до мого генія? На чому зіграла?! Як би мені дізнатися?!»

У неї розболілася голова, наче обруч її стиснув. Антоніна вляглася у постіль та попросила чоловіка дати їй спазмалгон, той приніс ще й солодкого чаю, посидів на краю ліжка та знов пішов за комп’ютер.

Антоніна розридалася.

— Звісно, тут хоч умри, ніхто не засмутиться! Висмоктали з мене все, що могли, і гуляй! — буркотіла вона, схлипуючи. — Повиростали! Усім мерсі! Усі вільні! Гади... Соні йому треба... Романтик драний!

Антоніна заливалася слізьми і не знала, що відповість чоловікові, якщо той раптом з’явиться на порозі спальні. Але Ігор не прийшов. Працював за комп’ютером. Чи спілкувався із Сонею?

Жінка, виснажена хвилюванням та сльозами, заснула, а назавтра не піднялася зранку проводити чоловіка на роботу. Полежавши якийсь час після того, як клацнув у дверях замок, вона блукала квартирою в халаті, нечесана, дезорієнтована та збентежена. Опівдні всілася за комп’ютер з метою завести й собі сторінку на тому сайті, відшукати ту Соню і суворо попередити її, щоб забрала руки геть від чужого. Але раптом помітила клаптик паперу, що виднівся з-під клавіатури. На ньому було написано: «Пароль ВАДИК». Антоніна на мить завмерла: Вадиком звали їхнього сина. А пароль був якщо не від сторінки на сайті, то вже точно від поштової скриньки.