Людмила Петрівна Іванцова - Сердечна терапія

право слухати й допомагати. На похід до неї, бездипломної, могла зважитися лише жінка, якій уже неважливо, хто це буде і що з нею робитиме. Чи якась «бабка» викочуватиме яйцем і шепотітиме молитви, чи ворожка розкине карти й дасть надію, чи шаман битиме в бубон над її головою, вирівнюючи ритм зболілого серця... Байдуже, хто і що робитиме, аби лиш із тої голови вивітрилися дурні думки, що життя — це безвихідь, а з серця повилазили б колючки, що так мучать болем удень і вночі.

Колись, подумавши про бабку-знахарку, Яна пригадала, що її покійна бабуся мимохідь розповідала про свою матір, котра «щось уміла». Але хіба молоді до такого дослухалися? От і пішла бабуся за обрій, так і не розповівши детальніше. Тепер-бо можна, а тоді не дуже й говорили про таке.

Яна дивилася у вікно, поринувши у свої думки, аж раптом її увагу привернула смуга світла від фар, що виринула з-за рогу багатоповерхового будинку й розкраяла темний двір дитячого садка. Легковий автомобіль зупинився поза парканом, метрів за двадцять. Фари вимкнулися, але натомість спалахнуло світло в салоні машини, викривши там жінку, яка дістала із сумочки помаду й підфарбувала губи. Потім лампочка згасла, жінка вийшла, блимнули фари — увімкнулася сигналізація. Яна не дуже розумілася на марках автівок, але то явно були не «Жигулі». Майнула думка, чи це не до неї приїхала відвідувачка, за яку просила вдячна колишня «пацієнтка»... Але жінка все не відходила від машини. Блимнув і згас вогник запальнички, затліла цигарка. Яна шморгнула носом і глянула на годинник — було п’ять хвилин по сьомій. Дама біля машини не надто скидалася на людину у відчаї. Жінка, що потребує допомоги, мабуть, бігла б сюди без запізнень. Звісно, якщо б сподівалася, що тут їй чимось зарадять.

Яна знизала плечима, знову подумала про гарячий душ та теплу ковдру і дала собі ще десять хвилин на чекання, щоб опісля з чистим сумлінням іти додому. За вікном вогник недопалка описав дугу і впав на землю. Жіночий силует у світлому вбранні повільно рушив до хвіртки дитячого садка. Яна втомлено зітхнула. А за хвилину в двері кабінету постукали.

Все-таки це була вона, нова відвідувачка. Скептично скрививши губи і не приховуючи здивування, вона роздивлялася з порога скромний інтер’єр кабінету «психотерапевта» і саму господарку цієї дивної творчої майстерні.

— Чай будете? — спитала Яна замість вітання.

Власне, дама теж не віталась і не знайомилась, а лише якось зверхньо дивилася навколо і виглядала дуже втомленою, хоч і була добре вдягнена, причесана й нафарбована.

— Ви — Яна? — уточнила вона, знімаючи шкіряні рукавички.

— Так. Як мені звертатися до вас?

Дама на мить замислилася, поправила волосся і промовила:

— Антоніна. По батькові не обов’язково. Ми довго жили за кордоном, я так звикла.

Яна кивнула, підвелася, увімкнула електрочайник на сусідньому столі, показала рукою на вішалку біля дверей:

— Можете повісити пальто, у нас не холодно.

Відвідувачка зняла світле кашемірове пальто з пухнастим коміром, залишившись у брючному костюмі шоколадного кольору, і ще раз озирнулася довкола. Її увагу привернула експозиція плетених браслетів на стіні. Вона на мить затрималася, дивлячись на різнокольорові вироби, простягнула пальто до гачка, але промахнулася, пальто впало додолу, в кишені приглушено дзенькнули ключі. Це не викликало у власниці жодних емоцій, вона, мов уві сні, подивилася на нього, нахилила голову вбік, знизала плечима і присіла до пальта. Потім, не підводячись, озирнулася на Яну, котра мовчки спостерігала цю сцену.

— Ви думаєте, наша розмова може щось змінити в моєму житті?

— Хто знає? — відповіла Яна.

Антоніна взяла пальто, підвелася, повісила його на гачок.

— Віра Павлівна вас хвалила. Але я не думала, що ви... Що ви така молода.

— А якби я була стара, це було б приємніше? — всміхнулася Яна.

Відвідувачка гмикнула, теж усміхнулася, тріпнула головою, махнула рукою і сказала, наче оживши:

— А кави у вас немає?

— Є. Розчинна. Але чай кращий.

— Ну, тоді давайте чай. Палити можна?

І вона, не дочекавшись відповіді, витягла з кишені пальта цигарки та запальничку.

— Ну, якщо без цього ніяк, — промовила Яна, — то доведеться відкрити кватирку.

— Доведеться відкрити кватирку, — ніби відлуння, повторила Антоніна.

Хвилин за п’ять потому Яна вже розуміла її проблему, але жінка прийшла зовсім не для того, щоби стисло окреслити свою ситуацію. Вона говорила й говорила, відлітаючи спогадами аж у дошлюбний період, де мала різних залицяльників і навіть роман із перспективним кавказцем, а зрештою обрала його, свого чоловіка. Щоправда, на питання «чому?» досі не могла собі відповісти. Може, тому, що саме ним могла крутити, як хотіла. Цей обранець ладен був зробити для неї все, тільки ворухни пальцем, щасливий уже тим, що йому надали перевагу. А вона дозволяла себе любити, втішалася такою увагою та відданістю і сама дивувалася з відсутності у нього типово чоловічих амбіцій. Але часи минають, і пріоритети змінюються. Народився син, чоловік уперто долав сходинку за сходинкою свого навчання, завойовуючи наукові ступені та звання. А вона розривалася між дитиною, своїми інженерними заробітками та підробітками, бо чоловікових радянських «наукових» було замало для молодої родини, а допомоги зовні чекати не доводилося...

Через деякий час Антоніна, роздушивши недопалок у керамічній саморобній попільничці та залпом допивши охололий чай, перелетіла в сьогодення. Знову кляла той сайт в Інтернеті, де, за її словами, «процвітає блудство» і де її чоловік, тепер у зовсім інших чинах, ступенях, статках та з новим самовідчуттям, у хвилини релаксу шукав своїх колишніх однокласників, одногрупників і колег. Ті теж розлетілися світом і також «зі старечої сентиментальності» блукали соціальними мережами у пошуках «таких само старих придурків», щоб похвалитися досягненнями та пригадати молодечу дурість.

От саме там, зі слів Антоніни, і відкопав Ігор свою «стару тумбочку» — перше шкільне кохання. Він навіть сам згарячу поділився з дружиною цією знахідкою:

— Тоню! Ні, ну уяви собі, скільки наших тут знайшлося! І навіть Соня Тютюнникова! Якби ти знала, як я колись був у неї закоханий!

Антоніна з-за спини чоловіка глянула на монітор і побачила фото гарненької кучерявої дівчини у шкільній формі, у білому накрохмаленому фартуху, з двома важкими темними косами та тугими ситими щічками.

— Відмінниця, мабуть. Хоча в очах чорти водяться, — зауважила Антоніна, пригадавши, що й у неї була подібна форма, та й коси не гірші були, хіба що волосся не кучеряве. — Але