Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

Він обіцяв їй писати так часто, як зможе, і вчитись якнайліпше, щоб потім теж перебратися до Фіолле. Проте став чомусь уникати зустрічей. А напередодні від’їзду Магрі взагалі сказав, що не має часу і передасть їй прощального листа зі своєю сестрою. Але Рендова сестра, яка мала принести того листа, так і не прийшла…

— Я сфотографую вас, — спокійно відказала Гессі, розпаковуючи камеру. Рішення прийшло саме по собі, як завжди приходило в таких ситуаціях.

— Сфотографуєте? Навіщо це?

Дівчина загадково прошепотіла:

— Бо я чаклунка…

Магрі зблідла.

— Жартую.

Магрі почервоніла. Тоді стала буряковою, потім розсміялась.

— Ось бачите, магія моя вже працює: смієтесь замість того, щоб плакати, — додала Гессі.

Насправді вона покладала більші надії на шоколад. Проте швидко налаштувала камеру й подивилась на нову знайому через видошукач.

— Дивіться-но сюди. Не ворушіться. І знайте: щойно я сфотографую вас, усі ваші печалі зникнуть. Вони розчиняться в ранковому вітрі й висохнуть під сонячними променями. Ви поїдете у Фіолле, і все у вас буде чудово. І Ренд тут зовсім ні до чого. Ой, що це?!.. — різко вигукнула Гессі, і Магрі зацікавлено зиркнула туди ж, куди й вона, очі її розширились, а на лице впали сонячні промені.

Клац!

— Здається, діє, — вдоволено повідомила Магрі на прощання. — Завітаєте до мене на гостину у Фіолле?

— Так. Звичайно. А як я вас знайду?

— Мій будинок з лимонними рамами в білі квіточки. З пекарнею на першому поверсі. І я певна, що іншої Магрітель ви там не знайдете: імена в них дуже чудернацькі. Може, зватимуть мене Маагрі?

— Маагрі личитиме вам, — запевнила її Гессі. — Запишіть мені тамтешні рецепти печива, будь ласка. Моя матінка тримає цукерню й полюбляє хороші рецепти, котрих ще нема ні в кого в місті.

Співрозмовниця переливчасто розсміялась, а тоді пішла алеєю вперед — не озираючись жодного разу.

Гессі не сумнівалась, що до Магрі її привів Аїден. Аїден і його білявий друг, які примарились їй над мостом. Бо випадковостей не буває — так казав і той, хто подарував їй камеру. Ще він казав, що камера має властивість робити чарівні фото. Фото, від яких люди стають щасливими. Він казав, що щастя — то вельми химерна річ, але спробувати, безумовно, варто. І відтоді Гессі пробувала. Колишній власник камери радив бути обережною: якщо фотографувати людей попри бажання або надто часто, може статися щось погане. Але поки що нічого поганого не сталося, тільки іноді в Гессі боліли руки, бо камера дуже важка.

Вона подивилась услід Магрі, а тоді замислилась, чи вийде встигнути в коледж іще до другого уроку. Адже пані Ельріка точно не погодиться, що робити людей щасливими — достатньо поважна причина для пристойної панянки, щоби пропустити лекцію з історії.

— Я фотографуватиму людей, — сказала вона, тримаючи камеру обома руками так міцно, ніби боялася, що хтось її відбере. Звичайно, ніхто не скоїв би цього, поки в класній кімнаті пані Ельріка, але все одно.

Гессі зовсім не подобалися заняття, на яких треба було звертатися до всього класу, проте вони відбувалися мало не щодня.

— Якщо не впустиш свою камеру собі на ноги! — розсміялась Кірла, перекривлюючи її тон.

— Панночко, що це ви собі дозволяєте?! — Пані вчителька суворо подивилась на Кірлу крізь скельця окулярів. — Це вам не жарти.

Гессі здалось, що пальці затерпли і камера справді от-от випаде з них, проте їй страх як не хотілося показувати це Кірлі та іншим дівчатам, які любили з неї сміятись. Бачать боги, вона сама любила брати себе на кпини, бо що ще робити, коли твоя улюблена лілейна сукенка геть уся вимащена банановим пудингом, а матінка наказує сидіти так до кінця недільного обіду, щоб усі побачили, яка ти незграба?

— Гестіє Амаліє, а чому ти фотографуватимеш людей, а не квіти чи краєвиди? — спитала пані Ельріка з краплею ввічливого інтересу.

Дівчина схилила голову й усміхнулась. Сонячний промінчик пробіг по глянцевій панелі камери, освітлюючи вигравіювану букву «І.» у верхньому лівому куточку.

— Бачте, пані вчителько, — почала вона тихо, — фотографія — це спогад. Квітам не потрібні спогади. Вони йдуть у землю, щоб повернутися навесні. Люди ж ідуть у землю, але навесні не повертаються… — Руки раптом затремтіли сильніше, і Гессі таки поставила камеру на стіл учительки, аби подалі від біди.

— Ми зрозуміли. — Пані Ельріка теж помітила зміну і швидко додала: — Усім дуже шкода через те, що сталося з твоїм братом. Можеш сідати.

— Ні, я хотіла розказати не це! — заперечила Гессі, але вчителька вже викликала наступну ученицю розповідати про свої інтереси, адже саме цьому було присвячено сьогоднішню класну годину. Жвава Маріонлі аж підстрибнула, коли назвали її ім’я. Гессі попленталась на своє місце і лише за партою зрозуміла, що залишила камеру на столі пані Ельріки.

Вона не слухала інших і не зводила погляду з камери. Її неправильно зрозуміли. Гессі й не планувала згадувати про Аїдена. Брат геть не має стосунку до її фото.

Дощ хляпотів так довго, що скоро вулиці вкрились калюжами, а листя кружляло в них, ніби вальсуючи. Гессі відраховувала кроки і ступала на один більше, наспівуючи собі під носа мелодію «туві-руві-ру пам-пам». На частині «туві-руві-ру» вона кружляла, розкинувши руки в сторони, а на «пам-пам» ступала два маленькі кроки або перестрибувала калюжу, яка раптово виникала на парковій алеї. Так було набагато цікавіше, ніж на уроках танців, які, проте, обожнювала Генріка, тому Гессі було важко відмовити сестрі й пропустити заняття.

А на вулиці здавалося, що танець оживає в самій природі і все рухається від поривів вітру, від дощу, від плюскоту кроків по калюжах. Усе довкола. Гессі згадалось, як колись давно Аїден учив її танцювати. Він відчиняв вікна у вітальні, розсував стільці, впускав повітря, дощ, навіть зливу. Йому подобалось, коли музики багато і вона