Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

сьогодні найліпший день їхнього життя. Один білявий, другий із темними кучерями. Схожий на Аїдена. Гостроносий. І рухи такі ж поривчасті. О, як схожий! Гессі аж зупинилася, щоб роздивитись його прискіпливо.

— Ну що ще? — Генріка дивилась не на протилежний берег річки, а на сестру.

Блимнуло світло — і студенти зникли. Ніби їх вітер здмухнув. Ніби то тільки відблиски сонця витворили химерні ілюзії у вигляді людських постатей.

Гессі затопило млосне бажання пересвідчитись у тому, що Аїдена там не було, хоча вона й знала всім свої єством, що ні, не було. Його вже ніде не було. Та таке бажання здатне муляти тобі, мов камінець у туфлях, аж доки ти щось із ним не вдієш.

— Я маю пройтися, Генрі. Скажи пані Ельріці, що сьогодні я захворіла, — відповіла вона, не дивлячись на сестру, і, притримуючи камеру рукою, швидко побігла через міст, що вів у бік парку.

* * *

Студентів справді не було на тому березі. Гессі не видивилась їх ані на алеї вздовж річки, де самотньо гуляв дядечко з чорно-рудим собакою, ані на жодній із двох алей парку, де стовбичили ліхтарні стовпи, такі непримітні й похмурі вдень (зате ввечері вони перетворяться на маленькі осяйні кульки, сповнені магії).

Гессі всміхнулася, згадуючи, як у дитинстві вона вірила, що одного дня прокинеться — і одразу стане красивою й дорослою. Як ліхтар, що різко перевтілюється з настанням ночі. Проте обличчя в дзеркалі завжди лишалось таким, яким вона його пам’ятала з дитинства. Зі світло-оливковою шкірою, великими темними очима і таким же темним — на відміну від Генриного — волоссям. Гессі не знала, чи вважати себе красивою. Надії на магічне перетворення на дорослу панянку розвіялись після того, як вона обтяла коси за останньою модою. Лице так і залишилось круглим, геть дитячим. А немає нічого гіршого, ніж мати дитяче обличчя в п’ятнадцять років. Особливо коли ти ще й зовсім крихітна на зріст.

— Перепрошую, а ви часом не Рендова сестра? — роздуми перервав незнайомий голос.

Гессі підвела голову — перед нею стояла дівчина, може, трохи старша за них із Генрікою. Її почервонілі очі виказували нещодавній плач, а руки судомно стискали носовичок.

— Ні. Але я можу з вами пошукати її. Якщо скажете, яка Рендова сестра на вигляд.

Дівчина на мить здивувалась, а тоді хитнула головою.

— Не варто турбуватись. Вона ще прийде… Я почекаю.

Гессі майже знала, що співрозмовниці неймовірно личить широка усмішка. Вона відчула симпатію до незнайомки, наче кругле обличчя — це те, що їх об’єднує в маленьку таємну групку дівчат. Дівчата дуже люблять групки.

— Вам зле? — спитала Гессі щиро. — Вас хтось образив?

Незнайомка хитнула головою.

— Ви були у Фіолле? — спитала вона натомість.

— Ні. А ви звідтіль?

— Та ні. Просто скоро перебираємось усією родиною. І я зовсім мало знаю про те, як там усе…

— Я читала, що там чарівні затоки. І гори красиві й високі, засніжені навіть улітку. І затоки вриваються в ці гори, ніби хочуть відібрати собі кожен-кожен шматочок суходолу, до якого вийде сягнути. І довгі скелясті коси, на яких дрібних будиночків багато-багато, і вони наче на самій воді стоять — так далеко в море заходять. Але ми ніколи не їздили туди з сім’єю, бо Фіолле дуже далеко і ще там має бути не вельми тепла погода, а матінка наша дуже холоду не любить.

— Холод — це правда, — дівчина зім’яла носовичок. — А ще там знаєте які гарні кондитерські? У них багато випічки з алкоголем, а рецепти такі, що в нас і не водяться! Так і кортить вивчити їх — у мене ж батьки мають пекарню. І якщо дім на узбережжі, то з будь-якого вікна будуть скелі й море! І мені там жити… — захоплена розповідь знову змінилася смутком.

— А ви не хочете?

Гессі подумала, що жити у Фіолле — не найгірший варіант, але промовчала. Бо ж явно, що тут річ не у Фіолле, а в таємничій Рендовій сестрі, а то й у самому Ренді.

— Та я хочу. І мандри люблю, нові місця, і холоду не боюсь. Але Ренд… — Вона стурбовано окинула алею поглядом, наче він тут мав з’явитись. — Він не поїде туди.

— Ренд — ваш наречений? — здогадалася Гессі. Вона тут же подумала про тітку Фресію, яка за вечірнім чаєм любила згадувати про свого нареченого з Ітеллі, що багато років тому поїхав туди на роботу. Він не повернувся, тому вона й не вийшла заміж. Матінка казала, ніби тітка Фресія вже трохи плутається в спогадах і в неї зроду не було нареченого, який поїхав до Ітеллі. Але тітка відмахувалась, поправляла посивілі коси й загадково всміхалася. У ті моменти Гессі була певна, що матінка не знає й половини веселих історій з юності поважної родички. І був там, мабуть, і один наречений, і другий, і навіть загадковий юнак з Ітеллі, котрого неодмінно звали Мартіно — найбільш ітеллійським іменем.

Незнайомка криво посміхнулась.

— Ні, Ренд, він… Та що я вам казатиму. Ви ж поспішаєте. Вчепилась оце!

— І нікуди я не поспішаю, — заперечила Гессі й рішуче підійшла до найближчої лавки, пофарбованої в біле. — Мене звуть Гестія Амалія. І я радо почекаю з вами на Рендову сестру, бо в мене саме зараз є настрій до спілкування. Будете печиво з шоколадом?

— А я Магрітель. Але всі кличуть Магрі. Шоколад, кажете?..

Історія Магрі виявилася простою і сумною, як і більшість історій про перше кохання. А Гессі знала їх вельми багато з книжок, що ними зачитувалася Генріка.

Отож, той Ренд дуже кохав Магрі («Дуже!» — наголошувала вона із запалом і певністю, котрій позаздрила б будь-яка дівчина її віку). От тільки він іще не міг дозволити собі одруження. І переїзд до Фіолле теж. Він узагалі не дуже хотів кудись переїздити. Батьки Магрі казали, що в Ренда ще «вітер у голові гуляє» і що так буде ще довго.