Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

У таку пору мінливої погоди Аїдена особливо бракувало. Але в нього був свій шлях, знала Гессі. Тому вона просто наспівувала «пам-пам» і тішилась із того, якою граційною має видаватися тут, у парку, де нема глядачів. Коли на неї не дивились, дівчина одразу ж ставала зграбною і здавалася собі дуже навіть симпатичною. А підрізане за останньою модою волосся й улюблена лілейна сукенка перетворювали її щонайменше на чарівну юну панянку. Не таку красуню, як Генріка чи Вієнна, але хоча б щось. Проте Гессі хотілося ще бодай трохи підрости.

Вона виконала останній пірует біля арки зі всохлими гліциніями, уклонилась невидимим глядачам і пішла далі алеєю, як цілковито пристойна панночка.

— Гестіє Амаліє, ти не хочеш розповісти мені історію про блакитний сервіз? — спитала матінка, щойно дівчина переступила поріг.

— О. — Гессі завмерла, скидаючи ліву туфельку. — Сервіз розбився.

Після дощу й ранкової зустрічі з Магрі вона почувалася на диво щасливою. Наче камера спрацювала в обидва боки й розвіяла не тільки смуток раптової знайомої, а і її власний теж.

— Я дуже перепрошую. — Дівчина скинула і праву туфельку. — Я тільки хотіла переставити його на видноту, щоб відвідувачі могли милуватися.

Матінка спохмурніла і стиснула губи.

— Гестіє Амаліє, тебе ніхто не призначав декораторкою цукерні.

— Гаразд. — Вона просто всміхнулась. — Наступного разу я нічого не робитиму без дозволу пані Моррінди.

— Пречудово. І, будь ласкава, підготуй сукню на завтра, щоб не йти на зустріч із пані Катанікою в тій самій, сірого кольору. Ти так часто її носиш, що мені вже незручно перед друзями — вони вирішать, що ми тобі не справляємо нового одягу і примушуємо доношувати до дірок старий.

Гессі хотіла заперечити, що їй дуже подобається лілейна сукня й ніяка вона не сіра, але в контексті розмови про розбитий сервіз ліпше було погоджуватись.

На щастя, цих слів виявилось достатньо, і за вечерею про сервіз уже ніхто не згадував. Матінка насправді дорожила в цукерні всіма дрібничками і ревно оберігала їх та збирала всілякі рідкісні й красиві речі. Батько вважав це маминою розвагою, бо що та одна цукерня проти його фабрик?

А ще до цукерні завжди могли завітати цікаві люди. У будні по обіді дядечки з контори адвокатів приходили на чорну-чорнющу каву в крихітних білих горнятках. Дуже страшні й серйозні — принаймні такими вони видавалися Гессі колись. У вихідні вранці заходила вдова судді пані Олай із трійкою малюків, котрі були схожі між собою, як намистинки з одного браслета. У понеділок о четвертій забігали студенти-психологи: вони йшли повз цукерню в інший корпус і далеко не всі до того корпусу доходили. Іноді ввечері матінка запрошувала скрипалів чи панну Ромі — молоденьку студентку з консерваторії, яка грала гостям на роялі легкі й світлі мелодії, проте сама завжди хмикала й відкидала волосся назад, наче хотіла сказати, що її мрія — велике мистецтво, а не оці вечірні посиденьки.

Щосереди по обіді материні подруги збиралися на тістечка з кавою, тож треба було пильнувати, щоби було все, що любить дружина професора Ольріка й сестра професора Тамора. Особливо кисло-солодкі персикові тарти з горішками, так уподобані батьковою сестрою Амальдіною, на честь якої Гессі назвали ще й Амалією.

А в неділю, зранку чи опівдні, матінка завжди брала із собою до цукерні обох доньок, і вони теж пили каву. Іноді до них приєднувались пані Катаніка та її син Лаллі. І ніщо не могло змінити цього недільного ритуалу. Здавалось, матінка в такі моменти тішиться, що черговий тиждень минув чудово.

Дівчина плекала надію, що знайде до материних іменин красивий сервіз на заміну блакитному та попросить батечка його придбати. І це буде хороший сюрприз від них двох.

Гессі любила сидіти в цукерні за найдальшим столиком біля шафки. Там стояли глибші, зручніші стільці, і звідти було гарно видно всіх-всіх. Вона брала собі ту ж каву, що й мама з Генрікою, хоча їй не смакувало. Але, сьорбаючи гіркий напій, дівчина відчувала свою належність до таємничого світу дорослих, тож воно було того варте. Іноді Гессі думала, що дорослі теж не люблять кави. Проте вони бачили, як її пили інші дорослі в ті часи, коли самі були ще дітьми, то й вирішили робити так. І це замкнене коло не розривається вже довго-довго.

Проте були різні дорослі. Он мамина подруга, пані Катаніка, котра завжди затягувала талію неприродно тонко, брала собі до кави маленьку вазочку варення і, підморгуючи Гессі, присолоджувала свій напій, тоді підносила крихітне горнятко до носа, вдихала його аромат, замружившись, і здавалося, що у світі немає щасливішої людини.

— То, кажете, Доанна проігнорувала й останнє ваше запрошення? — Пані Катаніка зводила брови так високо, що Гессі остерігалась, як би вони не зірвались і не втекли з її широкого чола.

— Так, — зітхала матінка, обмахуючись хустинкою з лавандовими пахощами, ніби панна Доанна становила зараз її найбільшу проблему в цілому світі. — Вона не виходила на люди вже бозна-скільки часу! Зовсім занедбала товариство і свою репутацію. Не втямлю, що з нею робити…

Гессі засовалась на стільці. Доанна їй подобалась. Вона мала довге чорне волосся, світлу шкіру та янтарні очі, які мінилися зеленавими тонами, коли падали сутінки. Та Доанна була нареченою Аїдена, і після того, як він пішов, вона не з’являлась у їхньому домі ні разу. Власне, ніде не з’являлась. А її батьки навідріз відмовлялись розповідати що-небудь. Лише сказали, що поїхала на рік до родини у Фіренс. І це турбувало Гессі дуже сильно, бо ж рік минув, Доанна вже мала б повернутись, але ніхто її не бачив. А Гессі конче мала передати їй подарунок від Аїдена — занедужавши, він заготував їх для нареченої багато-багато, більше, ніж для обох сестер і матінки. Аїден любить її дуже-дуже. Хай він не тут, але любить — це точно.

Тут Гессі затопив смуток і стало геть терпко всередині. Але щоб матінка не казала, що вона надто похмура, дівчина м’яко зісковзнула зі стільця й пішла до вітрини з