Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

— Готово, — клацнула язиком молодша служка. — Особиста помічниця маестри може вийти до світу у всій красі.

Канре похитала головою, перевіряючи, як шпильки тримаються.

— Дякую, — кивнула вона й почекала, поки Юонна вийде, бо воліла перевдягатися наодинці. Та й не хотіла, аби подруга бачила, що господиня вділила їй ще нові панчохи — тонкі й світлі, як морська піна. Ще більше вона остерігалася, що Юонна краєм ока зазирне до її шухляди і знайде там під паперами й старим мотлохом баночку з рум’янами, котрі маестра наказала викинути, бо вони впали зі столу і кришечка розбилася. Канре була певна: відсутність кришки нітрохи не зіпсувала вмісту. Вона накривала баночку папером і зав’язувала стрічкою. Шухляду завжди замикала на ключ — від цікавих очей.

— Пора йти, — сказала віддзеркаленню в шибці, мовби шукала в нього підтримки перед довгим і важким днем. Добре завчила: підтримки шукати більше ніде.

— І де вона? — спитала маестра Юріт Даль Альвіанні у служниці, яка принесла їй ранкову каву в чашечці розміром з наперсток, проте в концентрації, котра здатна підняти й трупа. Бо саме живим трупом маестра почувалася щоранку. — Де Канре, котра мала бути тут ще десять хвилини тому?

Служка дивилася в підлогу, і плечі її дрібно тремтіли — аж кава бралася брижами, як вода на морі. Господиня помітила це.

— Тримай себе в руках, — наказала з придихом.

Узяла чашечку з таці і вдихнула аромат, а тоді ковтнула все й одразу. Чорна кава працювала краще від заклинання ейфорії, котрим маестра Альвіанні бавилася в часи навчання. Проте задля справедливості треба згадати, що прокидатися вранці тоді теж було легше. А замість важких титулів, котрі осіли на її ім’я, лунали інші, інтимніші звертання. І голоси, більшість із котрих ніколи не оживуть…

За кілька секунд м’якість спогадів утекла з тіла маестри разом із сонною втомою.

— Ти, — вела вона далі, зиркаючи на служницю, ім’я котрої завше забувала, — йдеш на кухню й кажеш пані Манно, що я відсторонила тебе від роботи сьогодні на прийомі. Мені не потрібні прецеденти з розхлюпаним вином. Якщо ще раз побачу, що твої руки не на місці, — звільню без плати й рекомендацій. За три секунди тебе тут немає. Раз.

Служка чкурнула з покою ще до того, як маестра видихнула «два». Юріт повернулася до вікна, очікуючи, що наступним стукотом буде запізніла Канре, котрій сьогодні ох дістанеться… Але натомість легкі та впевнені кроки принесли до її дверей когось іншого — а маестра навчилася гарно розрізняти кроки та стукіт. Раптовий гість не належав до слуг.

— Доброго ранку, тітонько! — негайно підтверджуючи її слова, озвався на порозі непосидючий племінник. — До вас можна, чи й на мене такі злі, як на служку?

Жаррак, певна річ, застав момент, коли служниця вибігла геть, і сприйняв це надто серйозно.

— Любий! — Маестра розцвіла усмішкою і солодко потягнулась. — Ходи привітай мене як годиться. — Вона простягла руки, намащені трояндовою олією, до племінника.

Він підійшов, нахилився і ніяково поцілував її в обидві щоки, стараючись не торкнутися рук, аби не вимастити світлий жакет. Віннське виховання зробило його надто холодним до розваг Івеліна, ще й неоковирним на смак маестри, але вона не ризикувала висловлювати цю думку Жарраковому батькові. Врешті, дитина є дитина — з неї можна виліпити будь-що, а Жаррак був талановитою дитиною з великим майбутнім.

— Господи, я зовсім не зла, та з нижчими по-іншому не можна. — Маестра смикнула нижню сукенку і запнула халат, в котрому розкошувала на софі під вікном, ловлячи лагідні вранішні промені. — Вони народжені, щоб служити. Ми — щоб нести певність у їхні життя. Якщо послабити віжки, то нижчі потонуть у власному невігластві. Ось поглянь: я наставляла служку, щоб вона акуратно подавала напій. А якби не завважила цього, вона б могла пролити дороге вино на ще дорожчу одіж когось із гостей. І їй би, чого доброго, відрубали руки. А тоді настрій зіпсовано, бенкет зіпсовано — комусь треба такого? Мені — ні.

Жаррак усміхнувся, і сонце впало на його лице, мовби хотіло підсвітити цю усмішку.

— Я розумію, тітонько. Тільки після приїзду мене щоразу дивує, коли вони на коліна падають.

— Ти звикнеш до всього. — Маестра обтерла руки вологою хустинкою і опустила її в миску з трояндовою водою. Тоді вимогливо потягнулася до племінника і взяла його широкі долоні у свої, вполовину менші. — Життя у Вінні дуже хороше, я певна цього. Але ти вже не дитя, Жакк, — назвала вона його всупереч сказаному дитячим прізвиськом. — Ти потрібен своєму домові, тому придивляйся до тутешніх звичаїв і вчися давати лад усьому — поки маєш у кого вчитися. Твій батько — один із найкращих…

— У мистецтві війни, — перебив Жаррак несподівано жорстко.

Тут у двері застукотіли дрібно, мовби град пройшовся, а тоді всередину обережно зазирнула Канре. Маестра була зла на неї, проте з приємністю відзначила, що сукня помічниці гарно випрасувана, взуття чисте. Хоч і пошарпане вже. Зате волосся ретельно укладене. А коли дівчина виглядає добре з лиця і має лискуче волосся, то ніхто не дивиться на її туфлі. Хіба прихильники каблучків як продовження ніжок — такі, на кшталт панотця Фільона. Але того виродка, слава святим, нині ввечері не буде.

— Канре, ти спізнилася, — різонула маестра, напускаючи на себе холод.

— Прошу вибачення, пані. — Служка застигла біля дверей з опущеною головою і вже сіпнулась, аби опуститися на коліна.

— Потім проситимеш. Не смій забруднити сукню, бо я тебе вб’ю, нещастя. — Жінка найменше хотіла, аби її помічниця, котра нині має виглядати бездоганно, як і все в цьому домі, витирала поріг ясно-блакитним шовком.

Канре зім’яла поділ сукні.

— Руки! — Маестра Альвіанні аж схопилася за бильце софи і подалася вперед. — Ти сьогодні не спала чи що?.. Можеш зайнятися списком справ, — наказала вона, знаючи: якщо не дати нижчій роботу, вона зараз м’ятиме ту сукню, аж доки не доведеться