Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

кімнат тієї частини дому, котру маестра вділила для слуг. Фартух належав пані Маннó, і не дайте пресвяті комусь забруднити його навіть зі споду! Та Канре смикнула його собі, аби не забризкатися водою зі свіжовипраної білизни, бо ж їй по тому поспішати до маестри.

Дівчина повісила фартух на натягнутий мотузок і опустилась на коліна, подумки прикидаючи, скільки сохнутиме сукня після прання, куди її якнайшвидше доведеться відправити після клякання в болото.

Вона опустила погляд до землі і витягнулась уперед, щоби паничеві відкрились її шия й потилиця, розмежована акуратним проділом. Мітки від хвороби там не було.

— Боже, я ж не наказував тобі падати в болото… — відказав Жаррак куди спокійніше, ніж до того цікавився щодо корита.

— Щиро прошу вибачення, — відповіла Канре, сподіваючись, що він швидко піде. Дівчина вже відчувала колінами вогкість землі, котра просочувалась навіть крізь нашиту на поділ смугу грубої тканини й такі ж грубі панчохи.

— Я думав, що ви лише в домі маєте так робити, — мовив несподіваний гість із подивом. Мовби зі зла, він не поспішав іти геть і пробурмотів: — Франські звичаї…

— Так мене навчено, маестре, — відповіла Канре сумирно й на прохання панича повторила з дитинства відоме правило: — Якщо служка чимось допекла господареві, то їй належить просити пробачення на колінах. Будь-де й будь-коли.

— Тоді я прошу вибачення теж, — раптом заявив Жаррак. — Я кілька років не був у Франі, а виріс біля столиці Вінну — там звичаї трохи інші. Підведися.

Канре сторопіла. Вона зроду не чула про правила у Вінні, та й про саму столицю східних сусідів чула мало. Водночас її роздратувало те, що цей світловолосий пан спершу примусив її забрьохатися, як свинюку, а тепер ще й твердить, що не знає про тутешні правила. Ще й вибачився — сам! Мовби знущається.

Проте не послухатися дівчина не могла. Вона повільно підвелася, відчуваючи, як багно затікає в черевики, а панчохи огидно прилипають до ніг. Очей не підводила: це теж забороняли. Якщо ж якийсь пан наказував показати йому лице й подивитися просто у вічі, чекай біди. Канре не раз переживала це. Тому видихнула з полегшенням, коли оцей тільки їй щось кинув про вмивання і пішов собі геть.

— А щоб і вам незле велося, шановний маестре, — шепнула дівчина вслід фалдам пісочного кольору, котрі так не личили до заднього двору.

Вона відчувала сором від того, що незнайомець, замість прийняти її вибачення, як личить вищому, спантеличив. Сама хотіла б обійтися без клякання в болото. А він міг би промовчати і піти далі замість волати на неї. Заради всіх святих, ну як же можна не знати такої простої речі?.. Проте Канре притлумила роздратування, бо пам’ятала дуже добре: сестру Кару стратили за те, що вона не попросила вибачення.

* * *

На щастя, день видався зайнятим, тому Канре не потрапила на очі пані Манно. Управителька не втратила б шансу розпитати її про забруднену сукню й виписати за те, що посміла поставити корито на шляху якогось панича. Наче паничі тільки те й роблять, що блукають зранку їхнім заднім двором та перечіпаються через усе, що криво лежить!

На щастя, була середа й середина місяця. День, коли маестра Альвіанні неодмінно приймає численних гостей. Ладили великий прийом: у вітальні вичищали люстру на кількадесят свічок, нову сукню (сапфірово-синю з кремовим мереживом) привезли ще вранці, а на кухні все брязкотіло й парувало так, ніби завітає щонайменше король із почтом.

Хоча гості прибуватимуть аж надвечір, але з самого ранку, після бідосі з коритом, Канре мусила допомагати господині. Це звільняло її від потреби зазирати до кухні, де задихнутися легше, ніж вижити. Однаково до кухонних справ її не допускали — двом кухаркам часом підсобляла Юонна. Пані Манно буркотіла, що зі статками маестри годилося б найняти більше слуг, щоб кожен дбав про своє діло, а не біг ще й іншому допомагати. Управителька ще казала Канре, що в іншому домі помічниці на кшталт неї не личило б узагалі спускатися до кухні чи бавитися з постіллю. Проте господиня твердо стояла на тому, що коли вона живе самотою, то не потребує натовпу прислуги, аби глядіти вельми скромний, на її погляд, маєток. Маестра понад усе цінувала тишу поміж своїми невпинними прийомами. Тож бідкалася: коли в домі буде більше слуг, вони доконають її тупотінням по паркету.

Найгірше було, коли на пишні бенкети приходили панії зі своїми чоловіками. Чи з чужими — таким в Івеліні нікого не здивувати. Будь-які чоловіки небезпечні. У такі вечори Канре особливо заздрила Аннік: сестра померла якраз на порозі віку, який несе загрозу. Сама вона давно перетнула ту межу і добре знала смак зілля агонії, котре зрідка оплачували зі своїх бездонних кошелів маестри, які бажали її тіла й не бажали спинятися вчасно.

Юонна нині в’їдливо, як завше, твердила, як Канре щастить: помічниця самої панії, тож має вищий статус і забагато поблажок — принаймні так це виглядало в очах інших. Дівчина не кивала, поки молодша служка укладала їй коси. До маестри належало з’явитися якнайшвидше. А ясно-блакитна, розкішна з погляду служниці сукня ще висіла на дверцятах шафи.

— Швидше, будь ласка, — попрохала Канре.

Їй здавалося, що Юонна сьогодні навмисне довго порається. Сподівається, що спізнення помічниці розгніває маестру, котра сама не своя у дні бенкетів. Розгнівається, прожене і покличе собі на поміч молодшу служку. І, мабуть, подарує їй таку ж світлу сукню — господиня любила легкі, ніжні барви. А все, що оточувало її, мало вписуватися в це піднесене уявлення про красу світу. Попри те, що світле для слуги несе більше проблем, ніж вигоди.

За весь час роботи пліч-о-пліч із Юонною Канре непогано вивчила звички й бажання сусідки по кімнаті, тому дрібні шпильки тієї, як правило, викликали усмішку. Врешті, гостроязика й метка служка не була поганою людиною. Вона одного разу попередила, що панія з нудьги йде аж до них униз — перевірити, як рухається робота над вишитою торбинкою, — саме коли Канре гортала старі листи замість шити. Іншого разу Юонна вивела їй пляму з сукні, поки дівчина