Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

на посаді прем’єр-міністра Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії 10 травня 1940 року. Того дня Німеччина почала наступ на Францію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, а напередодні вдерлася в Данію й Норвегію.

13 травня 1940 року Черчилль провів перше засідання свого уряду, де заявив: «Я не маю чого запропонувати, крім крові, важкої праці, поту й сліз». Того самого дня він виступив перед Палатою громад — нижньою палатою парламенту:

Я скажу депутатам, як сказав членам уряду: «Я не маю чого запропонувати, крім крові, важкої праці, поту й сліз». Нас чекає суворе й тяжке випробування. Перед нами довгі місяці боротьби і страждань. Ви запитаєте, яка наша політика. Я скажу: це війна на морі, на суші і в повітрі всіма силами і всією потугою, яку може дати нам Бог, війна проти жахливої тиранії, яку ніщо ніколи не перевершить у темному й скорботному каталозі людських злочинів. Така наша політика. Ви запитуєте, яка наша мета. Я відповім одним словом: це перемога, перемога за будь-яку ціну, перемога, незважаючи на будь-який терор, перемога, хай там якою довгою і важкою буде дорога, перемога або смерть7.

На голосування депутатів винесли ухвалу: «Палата громад вітає створення уряду, який представляє єдину і непохитну готовність нації вести війну з Німеччиною до переможного кінця». Як свідчить стенограма, на засіданні був присутній 381 парламентар, рішення ухвалили одноголосно8.

Черчилль повністю виконав свою обіцянку, і дорога до перемоги справді виявилася дуже довгою — майже п’ять років. 8 травня 1945 року о 15:15 за центральноєвропейським часом три західні лідери — президент США Гаррі Трумен, прем’єр-міністр Сполученого Королівства Вінстон Черчилль та очільник тимчасового уряду Французької республіки Шарль де Голль — виступили з радіозверненнями до своїх народів і офіційно оголосили про закінчення війни в Європі9. Черчилль у промові на радіоканалі ВВС заявив, що можна відзначати «сьогодні й завтра як дні перемоги у Європі»10.

Одразу після його промови почалося святкування. Вайт­хол — лондонську вулицю, де розташовано будівлі уряду й низки міністерств, — заповнив величезний натовп. Черчилль у супроводі колег з’явився на балконі Міністерства охорони здоров’я. «Хай благословить вас усіх Господь. Це ваша перемога! Це перемога прапора свободи в кожній країні. За всю свою довгу історію ми ніколи не бачили величнішого дня, ніж цей. Усі, чоловіки й жінки, зробили все можливе. Усі старалися. Ні довгі роки, ні небезпеки, ні жорстокі атаки ворога ні на мить не похитнули тверду рішучість британської нації. Хай благословить вас усіх Господь», — звернувся прем’єр до людей. Після слів «Це ваша перемога» натовп заревів: «Ні, вона ваша»11.

Ця мить любові і вдячності здавалася незабутньою. І Черчилль мав усі підстави сподіватися, що на парламентських виборах очолювана ним Консервативна партія здобуде переконливу перемогу.

Вибори до Палати громад відбулися 5 липня, через 58 днів після тріумфального 8 травня. Проте консерватори отримали тільки 39,7 % голосів британців і здобули перемогу у 210 окру­гах із 640 (це 32,8 %). А їхнім головним суперникам лейборис­там дісталися 47,7 % голосів і 393 депутатські мандати (тобто 61,4 %)12.

Професор Вернон Богданор із Королівського коледжу в Лондоні в лекції про ті вибори13 відзначив дві речі. Вперше в британській історії було сформовано уряд лейбористської більшості і вперше лейбористи на загальних виборах здобули більше голосів, ніж консерватори. «Та, мабуть, головна причина, чому вибори 1945 року такі знакові, — це те, що вони стали надзвичайним сюрпризом і, певно, найдивовижнішим результатом серед усіх виборів у ХХ столітті. Навряд чи хтось передбачав, що Вінстон Черчилль, один із керманичів у Великій війні, зазнає поразки. Більшість людей, і це так само стосується лідерів Лейбористської партії, вважали, що він переможе», — пояснив професор Богданор. Ще навіть у день виборів преса прогнозувала перемогу Черчилля.

До найбільших потрясінь у політичній історії Великої Британії зараховує поразку лейбористів на загальних виборах 1945 року і доктор Пол Аддісон з Единбурзького університету. Аналізуючи ті вибори14, він констатує, що у 1940–1945 роках Черчилль був, мабуть, найпопулярнішим британським прем’єр-міністром усіх часів. Його рейтинг за опитуваннями громадської думки ніколи не опускався нижче за 78 %, а у травні 1945-го сягав 83 %. Крім кількох поодиноких винятків, говорить Аддісон, політики й коментатори впевнено прогнозували, що Черчилль приведе консерваторів до перемоги.

Однак усі ці прогнози справдилися з точністю до навпаки, і замість очікуваного тріумфу консерватори зазнали приголомш­ливої поразки, від якої вони ще довго не могли оговтатися. Більше як шість років вони мусили провести в опозиції. Лише в жовтні 1951 року вони повернулися до влади і Черчилль знову посів крісло прем’єра. Тож варто уважніше придивитися, як лейбористи здолали консерваторів у липні 1945-го.

Лейбористи перемогли, бо виграли боротьбу за пам’ять британців. Це відбулося у два етапи. Спочатку лейбористи добилися, щоб саме з ними, а не з консерваторами, асоціювалися найсильніші позитивні спогади, а отже, і найбільші сподівання британців. На другому етапі лейбористи зуміли підняти на поверхню з глибин пам’яті британців усі негативи, пов’язані з консерваторами.

Перший етап цієї боротьби відбувся ще під час війни. Усі бачили, що для Черчилля головна цінність — перемога у війні, тому лейбористам треба було посунути війну з першого місця на порядку денному в суспільній свідомості. І вони почали працювати над цим ще на початку 1943 року, коли ймовірність перемоги нацистської Німеччини і її союзників у світовій війні залишалася високою.

Слід зазначити, що уряд, яким керував Черчилль під час війни з Німеччиною, був урядом широкої коаліції. 10 травня 1940 року король Георг VI доручив Черчиллю сформувати уряд, і вже наступного дня Лейбористська партія погодилася взяти в ньому участь. Очільник лейбористів Клемент Еттлі відмовився від офіційної ролі лідера опозиції, щоб стати лордом-­хранителем Малої печатки, а заступника Еттлі на посаді голови партії Артура Ґрінвуда призначили міністром без портфеля. Обидва вони ввійшли до воєнного кабінету, який діяв у складі уряду і вирішував найголовніші питання, пов’язані з війною.

У біографії Черчилля Рой Дженкінс описав його уряд як уряд «для перемоги», а попередній уряд Чемберлена був «для програшу»15. Запорукою перемоги Черчилль вважав національну єдність, тому він і запросив лейбористів до свого уряду. Створення широкої коаліції дозволило відмовитися від проведення чергових парламентських виборів восени 1940 року. Завдяки цьому Палата громад, обрана 14 листопада 1935 року на п’ятирічний термін, засідала майже десять років.

Як стверджує Френсіс Беккет у біографії Еттлі, Еттлі й Черчилль швидко домовилися про те, що лейбористам у коаліційному уряді має належати понад третина посад16. Немає сенсу перераховувати всі посади лейбористів в уряді Черчилля у 1940–1945 роках, назвемо тільки найвпливовіших однопартійців Еттлі. Міністр без портфеля